Коли бойові дії наблизились до села, Тетяна з чоловіком вирішили виїхати, щоб вона могла спокійно народити другу дитину

Я прокинулася вранці, почала перевіряти соцмережі і прочитала про масові обстріли. У нас цього не було чутно на той момент, мій чоловік в денну зміну на роботу збирався. І хоча ще було тихо, але ми почали потихеньку збирати речі, готувати «тривожну валізку». Звісно, я злякалася, бо невідомо, що воно буде.

В перший же день в магазинах все миттєво розгребли. В подальшому було дуже важко. Дитині було важко дістати харчування, памперси. Я ще була вагітна, мені потрібно було збирати речі в пологовий, важко було збирати медикаменти, які потрібно, бо почалася нестача. 

Більше всього ми боялися вибухів. На той момент, поки перебували в окупації, ми переживали, як я буду народжувати. Ми ще думали: виїжджати чи не виїжджати, як це все відбудеться. Переживали за майбутні пологи.

Шокували вибухи. Коли ближче до Василівки підійшли, ми навіть переховувалися в підвалах, бо було чути, як стріляють, і дуже страшно.

Ми виїжджали своїм авто, я була ще вагітна на останніх тижнях. Виїжджали ми з чоловіком і дитиною, і моя подруга з дитиною. Нас вдало випустили без черги - ми за один день виїхали, а в основному люди стояли по 3-4 доби.

Саме приємне те, що народилася здорова дитина. Це саме головне. Ми виїхали тільки своєю сім'єю, батьки залишилися на окупованій території. Це тяжко. Дуже хочеться додому, сумуємо за рідними. Це саме тяжке – чекати.

Дуже хочеться перемоги. Ми віримо в перемогу, але поки живемо одним днем, бо не знаємо, що може статися будь-якої хвилини. Хотілося б повернутися додому, щоб мої діти пішли в садочок, могли гратися спокійно зі своїми ровесниками, бачили наживо своїх рідних дідусів і бабусь, щоб було все мирно і була Україна. Хочеться вірити в хороше майбутнє.