На момент початку війни я перебував на лікарняному. Вся моя родина хворіла на ковід. Я свій телефон поставив заряджатися на кухні. Прокинувся о дев’ятій, а там - купа пропущених викликів. Я передзвонюю, а мені колеги кажуть: «Ти що, спиш?» – «Сплю, а що?» – «Збір по тривозі». – «То й що? Я на лікарняному». – «Який лікарняний? Війна почалася. Путін напав на Україну». Я питаю: «Хлопці, ви що там, несповна розуму?» – «Усе серйозно, ввімкни телевізор». 

Я ввімкнув телевізор, почитав новини і зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення. Поїхав на роботу і побачив дуже багато автомобілів, які виїжджали з Маріуполя. Хто хотів, той евакуювався. Евакуювалася Маріупольська академія поліції. Співробітники поліції вивозили свої сім’ї у Запоріжжя і поверталися в Маріуполь. Співробітники СБУ так само робили. 

Коли 2 березня рашисти підірвали станцію в Молочанську, у нас пропало світло і, відповідно, водопостачання. Банкомати не працювали, кошти неможливо було зняти. 3 березня у другій половині дня в Розівку зайшли росіяни. Точніше, «ДНРівці», окупаційні війська. І ми зіткнулися з нестачею їжі, засобів гігієни. 

У нас дитина з інвалідністю, а в мене не було можливості купити памперси. Коштів не було, все було зачинено декілька днів. Люди взагалі не пересувалися по селищу, бо боялися. 

Скільки ми проживали в окупації - стільки й переживали стрес. Наприклад, 7 березня до мене прийшли з комендатури і дружину та дітей хотіли розстріляти через те, що в мене була табельна вогнепальна зброя. Зараз у нас усе нормально.