Війна змусила нас зовсім по-іншому подивитися на життя. Ми навчилися цінувати кожну хвилину, коли можемо бути всі разом. Те, що раніше здавалося звичайним, сьогодні стало найбільшою цінністю.

24 лютого зранку почався ракетний обстріл Мелітопольського аеродрому. Я вже була зібрана на роботу, діти ще спали, а чоловік перебував у відрядженні в Бердянську. Спочатку я зовсім не могла зрозуміти, що відбувається. Потім прийшли шок і паніка. Син сам зрозумів із наших розмов, що почалася війна. І перше, що він сказав, було по-дитячому щирим: «Мене перший раз звільнили від контрольної з літератури, а в школу йти не треба». Тоді він ще не усвідомлював, що насправді означають ці події.

Найважчим днем для нашої родини стало 7 квітня 2022 року, коли ми евакуювалися з Мелітополя. Разом із від'їздом прийшла й болісна розлука з рідними, які залишилися вдома. Ми не знали, коли знову зможемо побачитися.

Ми намагаємося справлятися самостійно, але розуміємо, що наслідки пережитого залишили глибокий слід і нам потрібна кваліфікована психологічна допомога. У перші місяці після евакуації нас підтримували гуманітарні фонди та хаби, і ця допомога була дуже важливою для нашої родини.

Є дві речі, які для мене стали особливими символами втрати. Перша - ключ від нашого дому. Друга - аркуш із написом «Горобчики». Так називалася група в дитячому садку, де я працювала вихователькою. Після капітального ремонту садок відкрився 23 лютого 2022 року. Я встигла пропрацювати там лише один день. Наступного ранку почалася війна.