Війна повністю змінила наше життя. Ми були змушені їхати в нікуди, два місяці жили на будівництві, потім переїхали до іншого міста і певний час мешкали в прихистку. Я втратила роботу, діти змушені були адаптуватися до нової школи, а наша родина зіткнулася з постійною тривогою, нервовими розладами і необхідністю починати життя заново.

У перший день повномасштабного вторгнення я збиралася на роботу. Ми були вдома. Спочатку не вірила, що почалася війна, думала, що це якийсь теракт і все швидко закінчиться. Але ми ще місяць не могли виїхати. Увесь цей час я майже не спала. Діти ночували одягненими, бо щоночі доводилося бігти до підвалу. Від постійного страху терпли ноги, а відчуття небезпеки не залишало ні на хвилину.

Діти з першого дня чули вибухи, разом з нами бігали ховатися і дуже швидко зрозуміли, що відбувається. Найстрашнішими залишилися дні сильних обстрілів, коли від вибухової хвилі у нашому будинку вилетіли двері та вікна. Сам початок війни назавжди залишився найболючішим спогадом.

Пережите тяжко позначилося на здоров'ї всієї родини. Старший син почав розмовляти сам із собою, а через сильний нервовий стрес у нього з'явився вузол у щитоподібній залозі, який продовжує рости. Зараз ми перебуваємо під наглядом психіатра, зверталися і до психологів. Молодший син боїться залишатися без мене, не може спати сам і тепер боїться майже всього. Я сама майже рік не могла працювати. Ми багато волонтерили, і фізична праця хоча б трохи допомагала впоратися з переживаннями. Але життя у прихистку часто ще більше виснажувало нас морально.

Перші тижні війни були дуже важкими і в побуті. Аптеки та магазини зачинилися, не вистачало їжі, хоча через постійний стрес майже не було апетиту. Згодом нам допомогли виїхати, але мої батьки залишилися. Я навіть не могла відправити їм посилку, бо на пошті відмовлялися її приймати. Пізніше мама була змушена приїхати до нас через відсутність ліків і заспокійливих, але згодом повернулася назад, адже там залишився мій тато - людина з інвалідністю, яка не має можливості евакуюватися.