Ясько Вікторія, 9 клас, Академічний ліцей імені братів Шеметів Лубенської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цимбал Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Ця фраза звучить як вирок, як нагадування про той страшний день, коли для мене все змінилося назавжди. Уже більше ніж два з половиною роки я живу в умовах, які раніше бачила тільки у фільмах. Про події минулої війни (Другої світової) я знала лише з підручників історії. А тепер сталося неможливе: війна стала частиною моєї реальності й випробуванням, що визначило мій життєвий шлях.

Коли мені було всього 12 років, почалося вторгнення. Тоді я навчалася в 6 класі й не могла уявити, що моє дитинство зміниться назавжди.

Жила в маленькому містечку Лубни, яке на початку війни залишилося спокійним, без обстрілів, але з постійним звуком сирен. Саме від того звуку відчувалася близькість війни, ставало моторошно. Пам'ятаю, як в перші дні ми з мамою сиділи в темній кімнаті під час чергової тривоги. Не дозволялося вмикати світло. Намагалася зрозуміти, як у моїй сучасній країні, де я жила в мирі й безпеці, могла статися війна. Мама, намагаючись мене заспокоїти, говорила, що все буде добре, але в її очах я бачила страх.

Тоді зрозуміла, що боязко всім. Ми маємо бути сильними не тільки для себе, а й для своїх близьких.

Я почала навчатися дистанційно. Робити це під постійні звуки сирен і з думками про війну було складно. Наполегливо здобувала освіту, тому що знала, що це мій маленький внесок у майбутнє країни. Я відчула, що швидко дорослішаю, починаю розуміти важливість підтримки та взаєморозуміння, адже мені 15. Займалась волонтерською діяльністю, допомагаючи тим, хто постраждав від конфлікту.

Навіть у найжахливіші дні війни намагалася вірити в те, що все буде добре.

Ці два з половиною роки змінили мене більше, ніж могла собі уявити. Сьогодні навіть у рідному спокійному містечку побачила, що руйнуються не лише будинки, але й сім’ї,  які в них мешкали. Багато моїх однокласників виїхали з міста та з країни, але я залишилася, як і моя родина. І хоча багато хто не розумів нашого рішення, але переконана, що воно правильне. З початком війни все частіше думаю про те, що хочу стати психологом. Війна залишає рубці як на тілі, так і в душах людей. Хочеться допомогти співвітчизникам знайти сили жити далі. Розумію, що це буде нелегко. Ті, хто пережив окупацію, довго згадуватимуть про це пекло на Землі.

На жаль, сьогодні мені страшно не лише від частих сирен, а й від звуків вибухів, схожих на роботу ППО. З кожним днем вони ближче. Знаю: важливо зберігати людяність навіть у найскладніші часи.

Усі жахи залишаться позаду, і ми побачимо вільну, незалежну Україну. Країну, у якій хочеться навчатися, жити, працювати, будувати своє майбутнє. Але я завжди буду пам'ятати ці 1000 днів, які зруйнували спокій людей, забрали життя українців. Щиро надіюся, що ця війна залишиться тільки на сторінках підручників.