Потьоміна Анна, 11-а клас, Рівненський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання — Мельничук Марія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Осінній вечір… Я сиджу біля відчиненого вікна, вдивляюся в сутінки, що сповзають у наш двір, вдихаю пахощі ранньої осені. Але мій слух загострений до краю, і я боюся… Боюся, що знову почую протяжний і до болю знайомий звук сирени. Та зараз тиша, яка спонукає до роздумів.

У наше мирне життя увірвалася війна, жорстока, віроломна.

Ворог хоче не тільки забрати нашу землю, знищити нас не лише фізично, він прагне зламати наш волелюбний дух.

Але я бачу, як згуртувалася Україна, як об'єдналися люди. Ми, справді, великий і сильний народ. Я так пишаюся тим, що є його частинкою, що я українка, громадянка держави із славною історією. Я народилась в українській сім’ї, усе своє життя розмовляю рідною мовою. Цього вчили мене батьки. Саме вони прищепили мені і моїм братам любов до своєї мови, до рідного міста, до України. Мій тато – військовий офіцер. Він з 2014 року не раз бував у зоні бойових дій, а зараз тато захищає Україну. Тому моя розповідь не про мене, а про нього, героя, захисника й найріднішу людину – мого тата.

Ранок 24 лютого. Я прокинулась незвично рано й побачила, що мама була схвильована й розгублена. «Війна почалась», – сказала тихо вона. Я дуже злякалася, але перша думка була про тата: «Що буде з ним?» «…НІ, БУДЬ ЛАСКА , БОЖЕ, НЕ ТРЕБА…» Я переживала так, як ніколи.

Час ніби зупинився. Ми постійно чекали, коли зателефонує тато, коли повернеться. Дзвінок!.. Це телефонував він! Я так хотіла поговорити з батьком, почути рідний голос, але він швидко розказав, що нам робити, і телефон вимкнувся. При кожній можливості тато телефонував і заспокоював нас, казав, що зовсім скоро ми зустрінемося й все буде як раніше. Він намагався вселити нам віру й надію, щоб ми мали спокій. Мій тато, як завжди, турбувався про нас і знову захищав мене, як завжди це робив у дитинстві. Його слова втіхи й підбадьорення давали силу, якою я могла ділитися з іншими.

Віра в перемогу, віра в ЗСУ, віра в мого тата, офіцера нашої армії, тепер для мене стала стимулом усього, що я роблю.

Минуло пів року, і ми нарешті зустрілись, тата відпустили на три дні. Я була дуже щаслива. Він розказував, як стріляв з різної зброї, показував на карті село Гуляйполе і те, як воно постраждало від обстрілів ворогів, розповідав, у яких важких умовах жили воїни на передовій.

Я не бачила на його обличчі болю чи жалю, він часто жартував, але на скронях батька помітила сивину. 

Три дні пролетіло непомітно. Ми сиділи з татом в кімнаті. Він відкрив коробку зі всіма своїми нагородами, поклавши туди ще декілька нових.

Коли батько їхав, ми знову плакали, але він пообіцяв, що скоро повернеться, і все буде добре. Зараз тато старається телефонувати нам при кожній можливості, багато жартує, щоб заспокоїти мене, маму й братів. Я дуже люблю батька й надіюсь, що незабаром він повернеться з перемогою, і в нашому домі, і в усій Україні буде справжнє свято.

Мій батько мужній і сильний, він дуже любить наш край, рідне місто Рівне, свою сім’ю. Для мене тато – приклад справжнього патріота, надійного й безкомпромісного воїна. Я вірю в перемогу України, бо за неї воює мій батько й тисячі таких воїнів, як він – незламних, сміливих, відчайдушних.

Моя історія – це одна з тисяч, якими могли б поділитися дочки й сини воїнів, які стали на захист нашої держави проти російської агресії. Можна впевнено сказати, що справжніми героями нашого часу є військові ЗСУ. Вони захищають нашу землю й свободу ціною власного життя. Слава Україні! Слава ЗСУ!