Маслова Ольга, 11 клас, Хмельницький приватний ліцей «Мої обрії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королевська Ольга Дмитрівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Ніч. Гроза…Спочатку так думали всі. Світло. І раптом слова: - Швидко вдягайся, почалась війна!

Так, мабуть, у кожного українця розпочався ранок 24 лютого 2022 року. Перша година пройшла в коридорі в усвідомленні того, що сталось. Моя родина з тих небагатьох, які попередження про війну сприйняли  дуже серйозно. Вдома у нас вже два тижні лежали тривожні валізки, якщо точніше, то це були рюкзаки.

Перший день пройшов у моніторингу ситуації, перегляді купи телеграм-каналів. Серце калатало в грудях, очі були порожні, не було сліз, страх відійшов на другий план.

Була надія, що тобі дадуть відповідь на такі знайомі слова «Ти як?». Поки над будинком літають ракети, я знаходжу слова, щоб заспокоїти бабусю. 4:00, все на короткий час заспокоїлось. Тато поїхав у військкомат. Два тижні ночували в одязі, щоб при загостренні ситуації можна було швидко перейти в льох.

До нас приїхали наші родичі з Миколаєва, з Києва. На серці спокій, що вони живі.

На деякий час все заспокоїлось. Сни. В снах ти кричиш на всіх, чого вікна не закриті і чого світло ввімкнуте. У снах ти дивуєшся, що ніхто не розуміє тебе. Лише в сні всі говорять українською, лише в сні ти не почуєш «музика внє палітікі». І так шкода, що це лише сон. Перший раз вийшла з подругами погуляти. Посварились. Не розумію. чого людям не огидно розмовляти мовою наших убивць, які намагаються знищити нашу культуру понад 300 років.

Тато перший раз їде у відрядження. Сльози перший раз за місяць, перший раз за час війни, сльози…

Літо. Малюю. Малювання завжди було моїм способом відволікання і викидом емоцій. Малюю, заробляю гроші для ЗСУ. Ми з подругою придумали, що я буду малювати якісь милі картинки, а вона буде створювати прикраси для волосся, а потім будемо продавати. Це не перший раз я збираю гроші на ЗСУ. Хоч для більшості війна почалась у 2022 році, для мене вона почалась у 2014. Моя мама з 2016 року - волонтер, а тато тоді ж пішов на військове навчання. Я з дев’яти років ходила в госпіталі. Ми багато готували для військових, виготовляли сухпайки. У нашому домі були, та й досі є, правила, які не можна було порушувати.

Наприклад, якщо мама готує щось для військових, нічого не можна їсти, навіть залишки, бо це для військових. І досі я це пам'ятаю і розумію необхідність допомагати нашим захисникам, підтримувати їх.

Перші втрати ніколи не забудеш, так само, як і останні. Похорони. Сльози. Бажання плекати все українське: вірші, пісні, - бо заради цього воїни поклали своє життя. Зараз мало що змінилось. Вночі прокидаєшся, бо над тобою декілька десятків шахедів. Вибухи. Трусить. Але найбільше лякає те, що до цього звикаєш.  Усвідомлення цього, наче темна безодня людської натури.

Хоч кожен з нас прокидався від тривоги, все одно не змінилось те, що багато років руйнує нашу країну зсередини - російська мова.

Їй не місце в нашій державі, вона як паразит, який не дає нам дихати на повні груди. Паразит, який приніс свій менталітет, який взагалі не поєднується з нашою культурою. Як казала дуже мудра людина, «російську мову треба знищувати, випалювати з нашою країни, бо поки буде російська мова, будуть смерті, будуть ракети». За російську не вбивали, а за українську так. На нашій землі  стоять хрести на  могилах. Нам, як сильній нації, необхідно популяризувати все українське, плекати нашу культуру, пишатися своїми досягненнями.  

Наша нація вистоїть і ніякий ворог не зможе нас перемогти. Слава Україні! Героям слава!