24 лютого ми були вдома. Село, де жили, знаходиться 8 км від кордону з росією. Перший місяць все, що летіло на Харків, летіло над нами. Було дуже страшно, сиділи в погребі, світла не було… Спати лягали одягнутими. Постійно були під тиском, що зараз заїдуть в село вороги. Але нас врятував міст, через який танки і важка техніка не змогли проїхати.
Дуже шокував день, коли розбили ферму. Багато корів загинуло одразу, багато було поранено, а більшість - втекли по лісі, полях. Тварини ревли, бо їх треба було доїти, вони мучились, це було моторошно і до сліз шкода їх.
Дорога на Дергачі була закрита через постійні обстріли, тому полиці магазинів були пусті вже в перший день. Хліб пекли вдома без дріжджів, але нам здавалося, що він дуже смачний. У підвалі були закрутки і овочі, тому ми не голодували. Важко було моїй мамі, яка потребувала ліків, запасів вистачило на тиждень.
У квітні ми змогли виїхати до Луцька: я, моя мама і донька. Чоловік залишився вдома, він працював в сільському господарстві.
Після того, як зруйнували у селі мій будинок і будинок моєї мами, я втратила мрію повернутися додому. Була така пустота, безнадія і я вирішила, що треба перезавантажитися. Я з донькою поїхали в Карпати і зробили сходження на Говерлу. Це було дуже важко, ми потрапили під грозу, потім сніг, але те, що ми це подолали, було символічно. Я вірю, що і Україна все переможе і буде вільною і незалежною.
У мирний час я була директором школи мистецтв і керівником народного фольклорного ансамблю. Школу зруйнували, освітній процес зупинили. Я залишилася без роботи. В Луцьку працювала на базі відпочинку і давала уроки дітям.
