Цюх Дарина, 10 клас, Королівський ліцей Тлумацької міської ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заволічна Оксана Романівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Події того дня назавжди змінили мене. До цього моменту мені здавалось, що війна далеко. Війна ніколи не прийде в моє життя, в моє село… Перша смерть полеглого за Україну мого односельчанина, сусіда , простого сільського хлопця з мого ліцею важким тягарем лягла на моє серце. А крик матері відчула кожною клітиною…

Ніколи не забуду події 9 грудня 2024 року. Все село завмерло у чеканні. Тиша, якої ще ніколи не було в  Королівці. Вітер колючий з дощем обпікає обличчя. Холодно, але думками я з хлопцями на передовій, які боронять нашу дорогу Україну, дають нам шанс на мирне життя. А ми в чеканні.. Везуть на щиті воїна, захисника, Героя, нашого односельчанина, сина, брата, внука, простого сільського хлопця з голубими, як небо очима.

А я підіймаю очі повні сліз вгору: "Боже, захисти, оборони кожного, хто став на захист Вітчизни. Не дозволь матерям везти додому дітей в домовині. Спини це страхіття, Господи!"

Враз цю гнітючу тишу пронизує пісня "Пливе кача", боляче розриває серце звук оркестру. Траурна колона вʼїжджає в село. Ідуть автомобілі з побратимами Віталія, з друзями, знайомими з Чехії, Тлумача, Прибилова. Їдуть, щоб віддати шану тому, хто бачив "сталь" і бачив "пекло". Хто боронив країну до останнього подиху.

На роздоріжжі доріг зупинились.. Зупинились машини… Зупинився час.. Зупинилось серце від крику матері. Голосить ненька, виливає свій біль розбитого серця.

Скільки разів вибігала на цю дорогу виглядати сина з пасовища, коли пас корову, зі школи, коли приїздив із заробітків з Чехіії або з Тлумача з невісткою і онукою. Так би впала на цю рідну королівську землю і цілувала б ті місця, де ступала нога її дитини. Кричить мама про муки Віталія в київській лікарні, про хлопців в реанімації, яким на той час стала матірʼю.

Розповідає, що серце б віддала, тільки б жили молоді, бо читала в кожного очах: "Мамочко! Жити так хочу!"

А ти, кричи, Мамо! Про горе і біль війни, про зруйновані міста і села, про всіх, з ранених війною, про всіх убитих, забраних на небеса Ангелів. Кричи, мамо!! Кричи до болю, до розпуки!!! Кричи до Бога, де сьогодні твій син! Кричи, щоб Господь зупинив цю війну, щоб не гинули сини і дочки Матінки- України! Кричи, Мамо, криком усіх Матерів України!

… І від того крику плачуть люди, плаче дощ, і плаче небо. Падають сльози на промерзлу грудневу землю. Низько схилились жовто- блакитні стяги в поклоні. Це останню шану віддає Мати- Україна своєму Сину. А ти, кричи, Мамо!!! Низький уклін тобі, Мамо, і подяка за Сина.