Звонарьова Софія, 11 клас, Запорізька гімназія №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Купрієнко Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Як би ми не намагалися поховати свої спогади, скільки б часу не минуло, що б не сталося - є щось таке, що не забувається ніколи. Незгладима пам’ять, те, що вкарбувалося в людині назавжди. Щось, що нагадує тобі про те, що ти живий. І про те, яку високу ціну життя вимагає у тебе за це взамін. Я завжди так сильно боялася втратити завтра, що не помітила, як втрачаю вчора. Воно розсипалося в моїх руках, крихкими уламками порізало ніжну шкіру, залишивши після себе лише пил жалю.

Війна, смерть, руйнування, біль входять у твій дім без запрошення, виходять - по-англійськи.

Моє «вчора» було втрачено 5 квітня 2024 року. Саме тоді до мене дійшло: всі ці роки ми запитували себе «а що, якщо це станеться…», але ніколи не «коли це станеться …».  Моє «завтра», яке, на щастя, вдалося зберегти, була мама - журналістка, яка постраждала під час ракетної атаки в одному з районів Запоріжжя, намагаючись зафіксувати наслідки попередньої.

Ми намагаємося втекти від смерті, що оточує нас щосекунди. Забиваємо двері, заколочуємо їх цвяхами, але вона відкриває і входить, а, йдучи, забирає щось із собою. Забирає найцінніше.

Повторний удар застав маму та її команду зненацька, але вона встигла зреагувати і сховатися за автівкою, що стояла поблизу - можливо, саме це і врятувало їй життя.

«Дихання ракети… з чим порівняти? Мені здається, що це справжнє дихання смерті. Воно розриває метал, розбирає будинки. Що здатне зробити з людським тілом, можна уявити. Мені уявляти не довелося», - саме так писала мама після події.

Найважче було не переступити поріг реанімації, а побачити її - ослаблену, виснажену, з потухлими вогниками в очах і зраненим крихким тілом. Від колишньої, життєрадісної, енергійної та світлої мами залишилася лише змучена усмішка. Вона завжди усміхалася, навіть у такі важкі хвилини.

Змінювалися поверхи та відділення, а в рюкзаку, окрім шкільних зошитів, був тепер халат і бахіли - моя друга шкіра. Коридори лікарні стали частиною теперішньої рутини, що складалася з внутрішньої боротьби та відчаю. Якби біль був фізичним місцем, він точно став би тими коридорами: там, на ношах, лежали літні, виснажені люди, яким не вистачало місця в палатах.

У їхніх очах - порожнечі, розміром з космос, спустошена надія на спокій, який так раптово і несправедливо відібрали.

Такі повороти я проходила якнайшвидше: здавалося, людські страждання були всюди, і я ніби вбирала їх у себе. Повернутися додому було важче, ніж піти з нього, закривши за собою двері і залишивши за ними всі свої слабкості та тривоги. Повернутися додому - означало бачити бабусю, яка всіма силами намагалася здаватися незламною. Бабуся була моїм якорем, людиною, яка не дозволила зламатися і втратити надію на краще. Але за фасадом сильної, розумної жінки все так само залишалася мама, що плакала ночами і відчувала біль своєї дитини, яку вона не змогла вберегти.

Скільки тисяч разів я не була б готова розсипатися на дрібні частини, піддатися страху і дозволити йому зруйнувати все, що залишилося недоторканим, я знала, що, прийшовши додому, я буду потрібна їй сильною, так само, як і вона буде потрібна мені.

Ми жили, як старі годинники, в яких не все працює справно, але стрілки продовжують рухатися - тому що хтось їх щоночі обережно заводить. Ми намагалися не турбувати один одну своїми власними тріщинами, а зцілювати чужі. Ховали біль у складках голосу, в напівусмішках, навіть крізь сльози. Іноді здавалося: якщо скажеш вголос, трісне не тільки тиша - тріснемо і ми.

Ця подія, безперечно, зламала нас, але й показала, наскільки сильними можемо ми бути разом, бути один для одного порятунком і підтримкою.

Вона засліпила мене реальністю, в якій панує людська жорстокість, але виростила віру в справжніх людей по інший бік барикад: у лікарів, які з уламків тіла й надії збирають життя, даруючи другий шанс, і в небайдужих, що відгукнулися і допомагали моїй родині на всьому цьому нелегкому шляху.

І, виявляється, перебуваючи на дні навіть найтемнішої і найглибшої ущелини, ти знаходиш когось, хто стане близьким, новим світлом у безпросвітних тунелях.

Поки хтось чорнить нашу землю холодною кров’ю і чорнотою в очах, намагаючись своїм безумством «вилікувати» наш народ і «очистити» нашу історію, ми піднімаємося з колін, але не щоб відповісти тим самим - хаосом і жахом - а щоб підняти інших, які потребують підтримки. Цього вони не зможуть у нас відібрати: ми виростили це в собі, як квіти на місці розірваних ран. І поки ми залишимося «по той бік барикад», поки нас можна буде назвати людьми з чистою вірою і з щирими намірами врятувати тих, кого любимо - ми не програємо, не схилимося перед тими, хто бажає побачити нас на колінах.

Ми не обирали бути героями - якщо бути героями означає постійні втрати та біль, - просто не було іншого виходу.

Нас намагалися зігнути, залякати гучними фразами, але ми стояли і будемо стояти - не заради гучних відповідей, не заради заголовків, а заради тих, хто поруч. Заради майбутнього, в якому не потрібно буде боятися неба, в якому можна буде засинати з думкою про те, що чекає нас завтра, а не про те, чи буде воно у нас.