Мені 55 років. Я живу в селі Тамарине Баштанського району Миколаївської області. Маю двох дорослих синів. Зі мною проживає мама. Їй 81 рік. Деякий час я була сільською головою і соціальним працівником. Зараз не працюю.

Зранку 24 лютого мені зателефонував син із Миколаєва і сказав, що росіяни почали бомбити місто. Пізніше був дзвінок від племінниці з Нової Каховки. Від неї я дізналася, що вже опівдні на Каховській ГЕС з’явився російський прапор.

Десятого квітня ми з мамою і меншим сином виїхали з села. Нас узяв із собою односелець. Ми їхали у колоні з тридцяти автомобілів. Проминули шість російських блокпостів. Окупанти ретельно перевіряли чоловіків.

Ми вісім місяців жили в селі Докучаєве Кіровоградської області. 30 листопада, через 20 днів після звільнення Тамариного, повернулися додому. Дізналися, що в нашому будинку жили російські військові. Вони прострілили вікна, вибили вхідні двері й пограбували житло. Ми власним коштом замінили вікна й двері. У дворі залишився одяг росіян і деталі від їхньої техніки. Запчастини я віддала нашим військовим. Вони підійшли до їхнього транспорту.

Коли ми повернулися додому, то побачили, що в нас забрали дрова й вугілля. Я збирала дрова біля сусідньої хати, яку розбомбили у квітні, щоб протопити. Потім уже купила. Так і перезимували.

Води не було, світла теж. Воду привозили військові. Велика їм вдячність. Ми носили її відрами із сусідньої вулиці. Червоний Хрест давав хорошу гуманітарну допомогу. 12 березня з’явилося світло. Тепер у нас є тепло й вода.

Мене шокувало те, яким я побачила село, коли повернулася. Багато будинків було зруйновано, у полях валялися касетні снаряди, на вулицях стояла згоріла техніка.

Лінія фронту неподалік від нас. Останнім часом дуже часто чуємо вибухи. Дуже боїмося, проте сподіваємося, що війна скоро закінчиться. Мріємо про перемогу, про повернення рідних додому.