Ларису з чоловіком і іншими людьми під обстрілами з підвалу виводили чеченці. Переляканих людей відвезли на фільтрацію і далі – до Росії

Все життя прожили в Маріуполі з чоловіком. Ми вже 53 роки разом. Почули, як почали бомбити, ввімкнули телевізор, і там усе сказали. Ми не думали, що Маріуполь захоплять. Сиділи й чекали до останнього. Військові казали: «Це наша земля, не треба нікуди їхати». От ми й залишалися, аж поки не прийшли росіяни до нас. 

Там нестерпно було. Ми вже в підвалах сиділи. Наші будинки були десь за сто метрів від «Азовсталі». Що там відбувалося! З моря кораблі стріляли. Літаки зверху кидали бомби. Між домами поставили танк і з нього стріляли. 

У нас попереду «Азовсталі» стояло три дев’ятиповерхівки. Дві з них одразу згоріли, а наша горіла вже останньою. У нас був будинок кооперативний, усе було добре в підвалі облаштовано. Багато продуктів люди навозили, готували на вулиці. А коли на вулиці стало неможливо, то готували на майданчику між першим і другим поверхами. 

Наш будинок згорів, вигорів навіть підвал, і там уже неможна було залишатися. Там вигоріло вщент усе. У нас квартира була на першому поверсі, і там не залишилося нічого. 

Ми перебралися в дев’ятиповерхівку, що була поряд. Вона частково була пошкоджена, але підвал - цілий. Він був страшний. Там валялося всяке залізяччя і каміння. Нам трошки легше було, ніж іншим людям, бо в нас була вода. Там через дорогу, на території хлібокомбінату, стояла цистерна, і ми з з неї черпали воду відром. Як тільки наставало затишшя, одразу бігли набирати воду хоча б на їжу. 

Але ж ми сиділи не в бомбосховищах, а просто в підвалах під квартирами. Коли падали бомби, то все на голову сипалось, пил здіймався. Страшно було. Чуєш, як летить літак, і тільки молишся. А потім чуєш гуркіт і думаєш: «Пощастило. Повз нас пролетіло». Якраз із цього підвалу нас виводили під обстрілами.

Того сусіднього дому вже взагалі немає, його знесли. Наш дім згорів вщент. Потім нас уже вивозили чеченці. Але вони нас не чіпали. Вивезли до пункту фільтрації, ми її пройшли, а потім нас усіх повезли в Таганрог. Ми там помилися вперше за два місяці. 

То було страшне – все, що ми там побачили і пережили. Людей ховали прямо у дворах, тому що сильні обстріли були, нікуди неможливо було вийти. 

З Таганрога розподіляли всіх переважно на Далекий Схід. Але ми сказали: «Як ми туди поїдемо? У нас такий вік уже…» Коли в нас дім згорів, то там згоріли й документи, і все інше. Я навіть у кімнатних капцях була. В Таганрозі були волонтери - віруючі хлопці і дівчата, християни і протестанти. А росіяни з нами навіть не балакали. Коли ми відмовлялися їхати на Далекий Схід, вони казали, що дадуть нам компенсацію і землю, але ми не поїхали. 

Ще був якийсь транспорт на Ліпецьк. Нам сказали, що ми будемо в самому місті в готелі, а завезли нас за 40 кілометрів від Ліпецька в якийсь оздоровчий табір. Там, правда, годували, але купити ми нічого не могли. У магазинах нічого не було. Та й гривні на рублі поміняти неможливо. 

Там у нас переважно були допити. В міграційній службі одразу нам сказали, щоб подавали документи на паспорти, робили відбитки пальців і всіх лікарів пройшли. Нас і на ковід перевіряли. А військові нас допитували по 3-4 години: питання-відповідь і підпис. Особливо чоловіків допитували. 

Питання були провокаційні, наприклад: «Ви знаєте, що Україна напала на Росію?» або «А ви знаєте, що українські літаки бомбили вас?» Ми відповідали, що нічого не знаємо, бо сиділи постійно в підвалах. 

А з міграційною службою ми сварилися: казали, що жодних паспортів до кінця війни не будемо брати. Багато було людей, які продавалися, зрадників. А потім нам просто пощастило. Були з нами маріупольські дівчата, які були пов'язані з волонтерами. А в нашій кімнатці, де ми жили, була глуха бабуся. Вона з України, і їй треба було виїхати. Ми напросилися до неї як супроводжувачі. Нас неофіційно випустили.

Вивезла християнська церква спочатку в Білорусь, потім довезли аж до Польщі. Усе робили ці волонтери безплатно, власним коштом нас годували тощо. З Польщі ми хотіли поїхати до Львова, але не було квитків. Волонтери нам сказали, що можуть взяти квитки тільки до Києва. Ми виїхали до Києва, а звідти вже до Миколаєва власним коштом. Тут хоч можна було гроші зняти, карточки пенсійні в нас були. 

У Миколаєві в мене брат і племінник. Коли ми приїхали, то виявилося, що немає ніде житла. І ми самі знайшли - в Коблевому на туристичній базі. Там пережили з травня до вересня. Нас там годували, непогані умови були. 

Добре було тим, у кого є машина, бо автобус їздив тільки раз на тиждень. Потім і він перестав їздити, а нам було потрібно добиратися в поліклініку. 

У мене цукровий діабет і гіпертонія, а чоловік - сердечник. Тяжко було жити нам, пенсіонерам, вчотирьох в маленькій кімнаті. І ми вирішили в Южному орендувати квартиру. 

Уже цілий рік ми в місті Южному Одеської області живемо. Тут добре. Хоча інколи пострілюють. Буває, щось гупне. Зате поруч поліклініка, ринок. Продукти всі є, гроші нам тут платять. Фонд Я Маріуполь дуже нам допомагає. 

В нас у Маріуполі було все: і квартира трикімнатна, і машина, і дача, а зараз лишилися, в чому були. Голі й босі. Але нічого: зараз трішки обжилися, дах над головою є. А згодом нам обіцяли якусь компенсацію дати. У Маріуполь нам повертатися нікуди. Будинку немає, він знесений. Поки так живемо. Тяжко, але хоча б на голову нічого не летить, і не обстрілюють.

Головне – щоб не було війни. А для себе особисто ми хочемо тільки свою квартиру купити, хоч якусь невелику. Ми і тут готові залишитися, як дадуть нам компенсацію. Зараз уже й здоров'я зовсім немає. Пенсія є. Хочеться для себе тільки якесь житло, щоб було де віку дожити. А взагалі я хочу, щоб війна закінчилася.