Ми жили в Торецьку, діти були маленькі, а там з 2014 року постійно було щось чутно. І по околицях прилітало. Я забрала дітей і виїхала у Слов’янськ. У 2014 році також була війна, але те, що почалося у 2022-му, - зовсім інше.

24 лютого 2022 року ми прокинулися під звуки вибухів. Дуже довго не розуміли, що коїться, бо заяви нашого президента довго не було. Усі почали дзвонити одне одному з різних міст, списуватися. Страшно було. 

Найбільші труднощі – це страх за дітей. За себе не так боюсь, а діти дуже лякаються. І ще не знаю, як усе буде далі. До того ж у Слов'янську ціни зараз вищі, ніж у Києві, хоча зарплатня тут і невисока. Це важко.

Доводилося собі в чомусь відмовляти. Бо я з дітьми одна, чоловік помер у 2021 році. Він працював на «Укрзалізниці», тому ми переїхали з ним у Слов'янськ, мешкаємо в гуртожитку. 

Бувало, що люди допомагали. Дізнавалися від знайомих і відправляли посилку з допомогою дуже несподівано. Є багато добрих людей, із якими я навіть не була знайома, а вони через когось могли дізнатися і допомогти.

Мій батько помер влітку того року. Вони з мамою в Торецьку жили. То я восени маму забрала з Торецька до себе, щоб вона з дітьми була, поки я на роботу ходжу. Мама пенсіонерка. А решта родичів залишилися в Торецьку, бо виїжджати їм нема куди і нема за що орендувати житло. 

Мені зараз здається, що лише диво може нас врятувати. А в переговори я не вірю. Мрію про мир. Тільки б не стріляли, а з рештою можна справитися. Мрію, щоб діти не боялися і в школу нормально ходили. Бо дитинство минає, а вони його майже не бачать.