Я була вдома, у Києві на Нивках. Захід вчергове попередив про початок війни о 2-й, здається, ранку. І мені не спалося. Я читала новини у ТГ. Але все було спокійно. Тоді я вже зібралася спати, коли раптово о 4й ранку розпочався виступ Путіна .

Я слухала,й здавалося, що це марення, такого не може бути.

А відразу по закінченні трансляції розпочалися вибухи. Стріляла наша ПВО, але тоді я ще цього не знала,й була дуже розгублена. Я зателефонувала старим родичам, щоб їх розбудити. Розбудила. Й вони на мене накричали, що я брешу, й ніякої війни нема й не може бути. Це був суцільний сюр!

А потім я розпочала телефонувати різним друзям і знайомим і про всяк випадок домовлятися, як будемо тримати зв'язок,якщо не буде інтернета та телефонії.

Я нікуди не виїжджала. Шокувало, що залишилося багато безпомічних стареньких, й їм не було, що істи. І що не було бензину, а ми із сусідами хотіли робити "молотови" та відбиватися, у найгіршому випадку.

Шокувало, що російська артилерія стріляла просто по наших будинках. І що по району з"являлися червоні "маячки"-вогники навідників.

Шокували пусті магазини, де стояли тільки банки із квасолею, та шалений зріст цін. І грошей не було. Я відчувала себе безпорадною. Сидячи під черговим обстрілом, написала до однієї з західних ініціатив,які обіцяли допомогу. Й навіть сфотографувалася із собакою, теж переляканим. Але мені ніхто ніколи так і не відповів.

А допомагати розпочали друзі з-за кордону. Завдяки ним ми із собаками і вижили.

Ще мене шокувала ницість одних людей - і шляхетність інших. Із частиною давніх знайомих я перестала спілкуватися в ході тієї весни. Інших з того часу, навпаки, дуже ціную.

І це було несподівано, особливо, зради. Я так погано їх сприйняла, що довелося брати сесії в психотерапевта.

В перший тиждень не працювали магазини, аптеки, банки,  медицина. Не було їжі та грошей. Не було влади у нашому районі,а сам район був відрізаний від міста, сполучення зберігалося тільки із сусіднім районом.

Виживали тільки завдяки взаємодопомозі, люди допомагали сусідам. Потім налагодився підвіз продуктів, запрацювали банки і аптеки.

Я живу одна, з трьома собаками. Було важко, адже, собак треба годувати. Найстаршого опісля обстрілів паралізувало. І усіх по черзі під час блекаутів доводилося зносити на вулицю на руках, а там вони боялися ракет.

Втім, собаки добре вивчили слово "Путін" . І, коли чують, починають лаяти на вікна та гарчать. Ненавидять це слово,воно в них асоціюється із війною. 

Під час війни були і приємні моменти. Несподівано, люди, на яких я зовсім не розраховувала, дзвонили, питали: "Ти як?" І пропонували допомогу. А в себе у районі я заходилася допомагати бабусі і її старій собаці, яким не було, що їсти (і які всього за тиждень до початку повномасштабної інвазії поховали свого дідуся та були у прострації).

Написала у районне ком'юніті на фб. І люди відгукнулися та, не знаючи ні мене,ані ту бабусю, у найважчі часи поділилися зі старою продуктами та грошима. Просто на чесному слові. Це було фантастично!

До війни я була фрілансером. Тому, з початком війни залишилася взагалі без засобів для існування. І без перспектив, адже, 48 років для нашої країни - це "старість". На щастя, влітку 2022 року мене взяли на роботу на 0,25 ставки до мого найулюбленішого музею. А вже зараз я оформила через центр зайнятості ваучер та вступила на другу вищу освіту.

Сподіваюся стати кризовим психологом та працювати із військовою травмою.

Про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 рокувся мені нагадує моя квартира, адже, я нікуди не виїздила, а місяць просиділа біля вхідної двері до квартири (бомбосховищ не було). І мій собака паралізований, ношу на руках.