Ірина Григорівна довго залишалася в окупованій Василівці, незважаючи на відсутність світла, води й газу. Однак відсутність комунікацій її не так пригнічувала, як те, що багато жителів міста перейшли на бік окупантів.

Мені 63 роки. Чоловік старший за мене на рік. Він – колишній військовий. З нами живе мама, їй 86 років, у неї деменція. Ми залишалися у Василівці до другого листопада, а потім виїхали в Запоріжжя. Ми близько місяця чекали дозвіл на виїзд, потім шукали транспорт. З собою взяли тільки речі для мами і кота. Дворового собаку залишили в сусідів, бо з ним не змогли б зняти квартиру. Тепер дуже переживаємо за нього.

Про початок війни ми дізналися від сина, який зателефонував нам із Харкова. Російська армія дуже швидко дійшла до нашого міста. Уже в лютому ми сиділи в бомбосховищі. Світло було з перебоями, відповідно, вода також, газу взагалі не було. Їжу готували на вогнищі.

Однак легше було змиритися з такими умовами, ніж зі зрадництвом місцевих жителів. Навіть деякі державні службовці з радістю зустрічали росіян. Це дуже неприємно.

Ми приїхали в Запоріжжя, бо сюди ще в квітні виїхала донька з онучкою. Донька продовжує працювати у Пенсійному фонді, а онука навчається в університеті.

Я дуже хочу додому. До війни я працювала в музичній школі. Через війну мої учні роз’їхалися по всьому світу. Телефонують мені, але я не можу з ними займатися через велику різницю в часі. Даю їм деякі настанови, пересилаю ноти. Це все, що я можу зараз зробити.