Світлана Володимирівна з дітьми наважилась на евакуацію, бо їхнє селище з весни 2022 року було під постійними обстрілами. 

Мені 37 років. До повномасштабного вторгнення мешкала в селищі Комишуваха Запорізького району. У мене двоє неповнолітніх дітей. Я виїхала з ними в Запоріжжя після того, як неподалік від нас розірвався снаряд. Батьки залишилися вдома. Всі мої сестри живуть в області.

Коли я дізналася про початок війни, мене охопила паніка. Кілька днів у нашому селищі було тихо, а потім ми почули перші вибухи. У квітні до нас вже долітали снаряди.

Я сильно боялася, бо нікуди було ховатися. Підвал у нас ненадійний, а в будинку всі стіни з великими вікнами.

Одного разу впродовж п’яти хвилин пролунало дванадцять вибухів. Було дуже страшно.

Щодо їжі, то у нашому селищі працював ринок і більшість магазинів. Також у нас була консервація, тому з продуктами проблем не виникло. Аптеки продовжували роботу, але ліків у них було мало.

Мій чоловік працює дорожником, живе на базі, приїжджає тільки на вихідні. Одного разу я не витримала: зателефонувала йому й сказала, що вдома залишатися дуже страшно. Його напарник у цей день якраз був у селищі. Вранці він їхав на роботу й забрав мене з дітьми. Висадив у Запоріжжі, а там нас зустрів мій дядько. Труднощів під час виїзду не було: на блокпостах нас пропустили нормально.

Я зараз не працюю. Діти навчаються дистанційно. Я контролюю, щоб вони не пропускали уроки й допомагаю їм з домашнім завданням.

Сподіваюся, що війна закінчитися цього року. Можливо, до кінця весни.