Мені 24 роки. Я самотужки виховую сина. Йому півтора роки. До декрету служила у Збройних силах України. Я родом із селища Кирилівка Мелітопольського району Запорізької області. П’ять з половиною місяців провела в окупації, потім виїхала в Запоріжжя.
24 лютого ми з сином прокинулися від звуків вибухів. Вони лунали з боку Херсону і Мелітополя. Мені зателефонував батько, який на той момент був у Херсоні. Він сказав, що росіяни бомблять місто. Я зібралася й поїхала з дитиною до сестри в Мелітополь. Через три дні батько забрав нас додому, у Кирилівку.
Під час першого місяця окупації найбільшою проблемою був дефіцит продуктів і ліків. Росіяни не пропускали в місто жоден вантаж. Ми готували з того, що залишалося вдома. Ділилися, хто чим міг. Потім фермери безкоштовно роздавали рибу, м’ясо, молоко.
Окупанти ходили по домівках рибалок і забирали сітки та інші рибальські снасті. Потім почали шукати учасників АТО. Коли почалися рейди, ми виїхали.
Знайшли перевізника. Він їхав на мікроавтобусі з дружиною, двома бабусями і жінкою з дитиною. Ми чотири дні простояли на блокпості у Василівці. Сестра поїхала до батьків свого чоловіка у Німеччину. А я зупинилася в Запоріжжі.
Думаю, у 2023 році ми вийдемо до кордонів дев'яносто першого року.
