Мені 61 рік. У мене є син і невістка. Ми жили в Маріуполі, на Лівому березі. До війни я працювала, а зараз – безробітна. 24 лютого мені зателефонувала директорка і сказала, що не потрібно виходити на роботу, бо почалася війна.
Другого березня зникли вода, світло, газ і зв’язок. П’ятого березня по нас приїхала моя подруга і забрала до себе, в район порту. Там було трішки спокійніше. Ми закупили питну воду, а технічної не мали. Подруга була за повара: готувала на вогнищі їжу на нас усіх. Так ми жили десять діб.
Літаки скидали бомби. Ми були налякані, прислухалися до їхнього гулу.
У наших друзів було два легкових автомобілі й два мікроавтобуси. Ми виїхали з ними 15 березня. Забрали з собою собаку. На блокпостах російські військові перевіряли речі та документи. У Запоріжжі нас зустріли волонтери. Вони надали нам тимчасовий прихисток і нагодували. Це було дуже приємно.
Зараз ми живемо в Одесі. Це місто близьке нам по клімату, бо тут є море. Отримуємо соціальні виплати як внутрішньо переміщені особи, але їх ледь вистачає на оплату квартири. Центр ЯМаріуполь забезпечує нас продуктами. Ми дуже вдячні за них.
Я отримала психологічну допомогу, бо після пережитого в Маріуполі довго не могла заспокоїтися, боялася, плакала. У невістки був такий самий стан. А ще пів року у нас були проблеми зі сном. Довелося приймати антидепресанти.
Батьки невістки переїхали до росії. Невістка більше не спілкується з ними, бо вони сказали, що нас обстрілювали наші ж військові. Ми з сином і невісткою перейшли на українську мову й не бачимо свого майбутнього ніде, крім України.
Хочу, щоб війна закінчилася цього року. Я розумію, що навіть після її закінчення мені нікуди повертатися, бо моє житло зруйноване, але все одно хочу в Маріуполь.
