Мені 59 років. Чоловік на десять років старший за мене. Ми мешкаємо в місті Охтирка Сумської області. До війни з нами жили донька, зять і внучка. Четвертого березня вони виїхали за кордон. Восьмого березня російський літак скинув бомбу на наш будинок – залишився лише фундамент. Зараз ми з чоловіком живемо у службовому приміщенні Нафтогазу. Я там працюю оператором. Мені ще кілька місяців залишилося допрацювати до пенсії. Ми не знаємо, що робити далі. Від проблем відволікаємося роботою: працюємо на городі, вирощуємо птицю.
Першою про початок війни дізналася внучка і розповіла нам. Ми із зятем пішли на роботу. Чоловік поїхав на заправку. На заправках і в магазинах уже були черги. Я сходила на об’єкт. Коли поверталася, зустріла наших військових на бронетранспортерах. Вони попередили, що потрібно сховатися в підвал. Об одинадцятій тридцять почалися бої. По обіді мені довелося повернутися на об’єкт і вимкнути газорозподільну систему. А 27 лютого її розбили. Ми бачили полум’я, чули, як шумів газ.
Найстрашнішими були авіаудари. Ми чули гул літака, падали на підлогу і молилися.
В перший день війни з полиць магазинів все зникло. Ми місяць сиділи без хліба – пекли пампушки на воді. Спочатку було трохи їжі на роботі. У нас є собака і два коти. Їх треба було годувати. Якісь продукти були у погребі. Потім з’явилася гуманітарна допомога. Пізніше підприємці привезли хліб і роздавали безкоштовно.
Мені здається, що війна закінчиться в одну мить - як і почалася. Думаю, що все буде добре. Ми житимемо ще краще, ніж до війни.
