Галину Миколаївну обурювала поведінка окупантів і те, що вони вважали себе власниками іншої країни і чужого майна 

Я зі Снігурівки. Вранці збиралася на роботу, мені подзвонили й сказали, що нас бомблять. Було дуже неочікувано й незрозуміло, що робити, куди тікати. Діти жили у квартирі. Спочатку бігали в бомбосховище, яке було ближче до них. А коли прийшли орки, то зайшли туди, людей вигнали. Діти прийшли до мене. У мене приватний будинок, і ми сиділи разом із сусідкою в підвалі. І ночували там. 

Коли я побачила, як до нас заходить колона техніки, побігла до дітей через поле до школи - несла їм ковдри, бо в бомбосховищі було холодно. Коли бачу –  недалеко від школи, поряд із залізницею, катаються танки. Я бігом - назад. Аж бачу – деякі танки повертають на наші вулиці. Я побігла до людей і стала кричати, що техніка їде. 

Росіян було багато. Вони повертали на вулиці, ходили по хатах, перевіряли все кругом. Навіть у курники заходили. Чоловік мій вийшов, побачив і сказав: «О, у нас новий півень з'явився». Російський солдат подивився, усміхнувся, але нічого не відповів. 

Вони дітей не чіпали, шукали зброю. У нас сусід є – АТОвець, ми його переховували всім кутком. Чекали, поки наші прийдуть.

Зв'язку не було я лазила на горище, на дах, щоб подзвонити. Ми їздили в Херсон, бо грошей не було, а там була можливість отримати готівку. І в Баштанку їздили. У нас постійно перевіряли телефони. Я тільки дітям дзвонила, щоб дізнатися, що все нормально. 

Ми чекали постійно наших, бо було нестерпно з орками жити. Вони ходили по підвалах, забирали продукти; крали машини, виносили з хат і квартир усе підряд. Особливо в останні дні перед тим, як наші прийшли. Наставляли автомати на людей і забирали. Ми навчилися самі пекти хліб. Виживали, як могли. Допомагали одне одному.

На полях росіяни зробили собі полігон. Стріляли в сторону училища. Навчання в них були. Я тоді вперше побачила, що таке фосфорні бомби. Вони розліталися, як вогнища маленькі. Я бачила, як земля горіла. Це настільки було страшно! 

Я пенсіонерка, іноді виходила працювати на полях. А зараз роботи немає. Поля заміновані. Недавно двоє людей пішли по гриби і підірвалися. Хоча хлопці інструктаж проводили, говорили, щоб люди ніде не ходили. Ми й не ходимо. 

Зараз виживаємо на пенсію. Ще є город. Посадили цибулю, часник, картоплю під обстрілами.

У нас у школі організували центр підтримки ЗСУ. Ми хлопцям в'яжемо шкарпетки, допомагаємо чим можемо. Інші дівчата сітки плетуть, а я вдень на городі, а вечері в'яжу шкарпетки. Так і відволікаюся. 

Я думаю, що перемога буде за нами. Усе буде добре, і я побачу і внуків, і племінників. Звичайно, важко пережити це все.