Життя, як і у багатьох людей, було сповнене планів і надій на майбутнє.
Того лютневого ранку я не одразу зрозуміла, що відбувається. Пішла на роботу, а там паніка, полки магазинів пусті. Ніхто не знає, що робити далі.
Майже з самого початку відключили світло, газ і воду. Тож ми збирали і топили сніг, а потім і дощову воду. Мені завжди подобався дощ, але зараз ще більше, бо він гасив пожежі і давав нам воду.
Перші дні працював лише один магазин, тож ми встигли зробити запаси їжі. Але все одно дуже економили, бо не знали, що нас чекає. За час, що я там була, схудла майже на 10 кг.
Одного ранку ми прокинулися від вибуху на два поверхи вище від нас. Тоді ми ще не знали, що це одне з чотирьох влучень в наш дім. Після другого почалася пожежа і вигоріло все, окрім нашої та ще декількох квартир.
Страшно, коли мозок вже ніяк не реагує на тіла на вулицях. Бо якщо зволікати, будеш таким самим.
Я вважала, що найстрашніший день був, коли мене покусав сусідський собака. Я не знала, що зі мною буде, чи є десь лікар, і як до нього добігти. Все ж таки добігла, і маю на згадку про той день 7 швів на руці.
Але найстрашніше трапилося майже через місяць, коли я побачила, як до нашого двору заходять "люди" з білими пов'язками. Наш район тримався до останнього, і я зрозуміла, що для нас все скінченно, лишилась тільки Азовсталь.
Коли вони прийшли, сказали, щоб ми йшли до ліцею, бо їм треба перевіряти квартири.
Наша сім'я і інші люди пішли. А в тому ліцеї окупанти роздавали дітям конфети, наче це може залагодити те, що вони наробили.
І навіть в той день, і коли я виїхала і читала новини, я не вважала, що Маріуполь здався. Принаймні, наші воїни боролися до останнього.
Виїхали в травні лише тому, що до того не було зв'язку і інформації.
Виїхали через Бердянськ до Запоріжжя, де нас зустріли волонтери. Дуже велика подяка цим людям, вони викликають захоплення.
Все життя в одному рюкзаку і переносці. Бо без котів своїх я б не поїхала.
Життя триває, і я знаю, що ми переможемо. І я зможу повернутися додому.
