24 лютого 2022 року. Цей день перевернув наше життя на 180 градусів. Ми з донечкою були в кімнаті, вона ще спала. До кімнати зайшла моя мама, це була 7 година ранку, і тихенько сказала: "Доцю, війна почалася".

Я притулилася до своєї маленької донечки, міцно обійняла її. Не розуміючи, що на нас чекає далі, ми протягом дня дивилися новини. Ситуація ставала все гірше й гірше.

25 лютого 2022 року о 2 годині ночі ми вже вимушені були сидіти в погребі. І так продовжувалося до 7 березня 2022 року.

З 2 березня 2022 року ми були без зв'язку, світла та тепла. Сказати, що було страшно - це нічого не сказати. Евакуюватися ми не могли: власного транспорту в нас не має, родичів також немає. Ми сиділи і чекали, що, можливо, хтось нас врятує.

Постійно було чути вибухи, постріли. Донечка, якій на той час було 2 роки та 7 місяців, притулялась до мене і шепотіла: "Мамо, я дуже боюсь". Відчуття страху за дитину не покидало мене ні на секунду.

Коли 7 березня 2022 року о 7 годині 50 хвилин на нашу вулицю приїхав автомобіль, побитий осколками, ми дуже зраділи. Зібрались за 5 хвилин. Я міцно обіймала донечку, тримала за руку маму, і під обстрілами ми виїхали. Нам вдалося виїхати.

23 березня 2022 року нам зателефонували і сказали, що наш будинок згорів повністю. Ми дуже плакали, але, взявши себе в руки, тримались. Повертатися нам було нікуди, але все ж таки ми повернулися до рідного селища. Наразі орендуємо житло. Я перебуваю в декреті, жити дуже тяжко.