В Скадовську окупанти лякали місцевих мешканців, тисли психологічно. У місті не було зв’язку. Виїжджати було страшно, але Наталі Анатоліївні з попутниками вдалось виїхати без особливих проблем

Ми жили в Херсонській області, у Скадовську. Це невеличке мальовниче містечко.

24 лютого все місто кудись бігло, був повний хаос. Чоловік перебував у Київській області, в місті Українці, старший син у  Харкові, а ми з молодшим - у Скадовську. Були там до травня. 

З медикаментами було взагалі щось страшне. Люди почали через групу у Вайбері обмінюватися ліками або продавати. З аптек позникало все. 

Особливо було тяжко людям, із захворюваннями щитовидної залози і яким потрібні були гормональні препарати. Гіпертонікам було складно. У нас були якісь таблетки, то ми їх просто віддали людям. 

Електрика була, вода теж, а з Інтернетом почалися проблеми. Росіяни стали глушити зв’язок український. Бувало таке, що я три дні не могла зв’язатися з чоловіком та старшим сином. Його гуртожиток розташований у Салтівці. Син там майже місяць пробув, поки його не евакуювали в Полтаву.

Було морально тяжко, відчувався психологічний тиск. Росіяни щодня їздили на військових машинах, зверху сиділи з автоматами. І на броньованих каталися. У нас на околиці міста є парк відпочинку, то окупанти без кінця ганяли на великій швидкості по центральний вулиці з одного району в протилежний.

Десь шостого числа ми вибралися. Їхали через Давидів Брід, через Кривий Ріг із приватним перевізником за гроші. До цього заощаджували, дещо продавали з речей, щоб назбирати кошти. Роздали наших тварин – трьох котів та великого пса, тільки одну маленьку собачку з собою забрали.

Ми проїхали 47 російських блокпостів. Той день, коли ми виїжджали, був останнім, коли випускали через Давидів Брід, але ми про це дізналися потім. Бачили по дорозі техніку. Їхні солдати мінували наші поля.

Вони навіть самі говорили: «Якщо вам потрібно до туалету, не йдіть на узбіччя чи в лісосмугу, там усе заміновано. Можете зайти за машину і зробити свої справи». 

Наша колона була невеличкою, приблизно двадцять машин. І ми всі проїхали дуже вдало, нас наче Боженька на руках проніс. Але ми бачили, як людей виводили з машин, викидали речі з багажників, сумок. До жінок ставилися більш лояльно. У нас в машині був мій син 17 років, ще один хлопчик 9 років та хлопець призовного віку. На двох блокпостах ми просто показали документи, а на одному в цього хлопця призовного віку попросили телефон. Нас жодного разу не вивели з машини, не перевірили речі. Водій говорив, що найстрашніший блокпост буде в Давидовому Броді. Але нас там просто пропустили. Коли під’їжджаєш до поста, солдати відразу підходять до водія, а потім заглядають у машину. 

Ми їхали у вантажному бусі, там не було сидячих місць - просто лавки дерев’яні стояли. І вікон не було, ми могли тільки через вікно водія щось побачити. 

На цьому останньому блокпості вояк перевірив у водія документи й сказав комусь, що тут колона з двадцяти машин. Йому відповіли: «Хай проїжджають». І тільки потім я зрозуміла, що це й був той найстрашніший останній блокпост. Ми всі дуже раділи. 

А коли доїхали до нашого блокпоста й до нас підійшли українські військові з нашивками з нашим прапором, ми розридалися від щастя. Не вірили, що так легко вибралися.

Багато знайомих залишилося. Зосталися наша мати, свекруха, моя тітка рідна та дядько. Зв’язуємося дуже рідко. У свекрухи немає такого телефону, що підтримує Інтернет, то ми спілкуємося, коли вона ходить до сусідів чи знайомих, у яких є сучасні телефони. 

Я за нашу перемогу молюся щодня й радію кожному відвойованому метру. Пишаюся нашими хлопцями. Вони молодці, зараз усе дуже швидко роблять. Я надіюся Новий рік із родиною зустріти вдома. Якби ж було більше допомоги нашим хлопчикам.