Я з Харківської області, з Ізюмського району. Мені 44 роки. У мене двоє синів, батьки, сестра. Ми були в окупації.

Був страх за батьків і дітей. Росіяни приїхали до нас зранку і розстріляли машину, якою перевозили корм для корів. Стріляли у водія, але він вижив. А наступного дня розстріляли маршрутку, яка їхала з Балаклії на Харків. 

З першого дня почали обстрілювати вулицю. Нам пересуватися селом було складно, ми не могли вийти з двору. Росіяни обстрілювали балаклійську базу і Гусарівку з нашого села. А через дев'ять днів пройшла ротація. 

Заїхали до нас у село інші російські військові. Почали шукати учасників АТО, тих, хто підтримував українську армію, волонтерів. У нас була організація «Сокіл». Це від партії «Свобода», здається. Її заснував хлопчина з нашого села, який служив в АТО, Мирослав. Про нього багато й у новинах передавали. Дуже багато хлопців ходили туди, і росіяни шукали цих «соколят». І до нас приходили, випитували. Звичайно, ніхто нічого не сказав. 

Я не можу стверджувати, чи це правда, але працівниця сільської ради нібито здавала наших військових і «соколят». Росіяни били хлопців, забирали в підвали.  

Моя мати була лежачою людиною. Їй потрібні були ліки, і ми замінювали серцеві препарати приблизно схожими, бо ніде було купити. У сестри забрали машину. 

Росіяни відбирали в людей транспорт. А тим, хто з ними співпрацював, допомагали їжею. Були такі сім'ї, де людям було зовсім нічого їсти. Ми ділилися з ними. 

Одна жіночка віддала українську військову форму окупантам, і вони ходили в ній по селу. Якось я йшла до своєї хати й побачила військового в цій формі. Подумала, що прийшли наші. А це орки шукали проукраїнськи налаштованих людей.

Мені один росіянин сказав, що його батько радянського загартування і не страждатиме через його смерть. Тоді я відчула великий страх, бо їм байдуже до людського життя.  

А коли ми виїхали з окупації й побачили перший блокпост, де наші хлопці стояли, мені не вірилося, що ми вибралися.

Нам від самого початку було треба виїжджати, бо мій зять - військовий. Мій батько допомагав ремонтувати військову техніку ще з 2014 року. Мій колишній чоловік з 2014 року воював. І відтоді я теж допомагала військовим. Майже всі виїхали, хто проукраїнськи налаштований був. Ми щоразу намагалися, але нам не дозволяли. 

Була ротація в них, і мало лишилося військових у нашому селі. Чоловік прибіг і сказав, що машина буде виїздити й щоб через пів години вже були у вказаному місці. Я зібрала дітей. Коли ми їхали, у Балаклії був блокпост на виїзді. Там моя дитина проїхала по моїх документах. Прізвище в нас однакове. Він Валентин, а я Валентина. І вони нічого не зрозуміли. 

Нас волонтери вивозили. Хлопчина з села повіз за Балаклію – до заводу, і там була машина волонтерів. Вони їхали до Полтави. Так ми й залишилися тут. Нашого будинку вже немає. З двору вивезли всі будматеріали. А те, чого не змогли вигребти росіяни, забрали місцеві. 

Хотілося б, щоб уже найближчим часом війна скінчилась, і щоб наші хлопці повернулися додому. 

Хочеться, щоб діти жили спокійніше, ніж зараз. А свого майбутнього я зараз не бачу. Я не знаю, що буде завтра.