Українці в окупації були змушені боятись не тільки окупантів, а й своїх співмешканців, які підтримували росіян. Бо за наводкою колаборантів можна було потрапити до рук катів 

Я мешкаю в місті Снігурівці Миколаївської області. Живу одна. У мене мама є, їй 93 роки. Мені - 60. 

О шостій ранку подзвонила сестра, сказала, що росіяни бомблять Кульбакине. Вона плакала і кричала, що війна почалася. 

Страшно було, коли росіяни зайшли в Снігурівку. Ходили по хатах, щоб переконатися, що тут нікого немає з наших військових. На танках їздили. Ми жахливо пережили окупацію. Росіяни ходили з автоматами й віталися з нами, але як на них можна було спокійно дивитися? 

Зараз уже маму привезла сестра, а тоді я одна була. У сестри розбитий будинок, там вікна побиті, стеля падає. 

А тоді в нас ні їжі, ні води не було. У мене не було газу. Я голодувала. Мене знайомі підгодовували, у яких був газ. Воду потім почали возити бочками. У чергах можна було простояти цілий день. Тягали відра, а здоров'я ж немає. 

Ми дуже переживали через обстріли постійні. Росіяни стояли біля нас. Говорили: «Все хорошо будет. Скоро будете пенсии русские получать». А ми їм казали, що краще будемо отримувати українські. Хоча ми боялися їм взагалі щось казати. 

У нас на пошті був, напевно, їхній штаб, і машини з усіх сіл приїжджали туди. Росіяни привозили людей. Одного разу діда привезли з зав'язаними очима й повели в підвал. Вони багато людей у підвал водили. 

Було голодно, холодно. На їхні пики було страшно дивитися. Їхні танки шокували, бо вони не їздили по вулицях, а літали. 

У нас ні аптек не було, ні магазинів. Потім уже ринок відкрився. Ходили туди під постійними обстрілами. Дуже тяжко було. У нас не було жодної інформації, із рідними не могли зв'язатися. Потім уже зуміли потроху виходити на зв'язок. 

Коли ЗСУ нас визволили, це було велике щастя. Ми так усі плакали! Зустрічали їх і всміхалися. 

У нас були люди, з якими можна було поговорити, вилити душу, але були й такі, поряд з якими треба було тільки мовчати. Боялися при них відкрити рот. На жаль, дуже багато таких людей. І зараз дивимося, як вони отримують гуманітарку, і неприязнь до них дуже велика. 

Зрозуміти їх неможливо. Коли почалася війна й показували, як Харків бомблять, а ті люди все одно говорили, що росіяни хороші. Як можна? Вони вбивають наших дітей, мирних жителів, солдатів, руйнують будинки! 

Вони хочуть нас знищити повністю. Їх треба тільки виганяти. А якщо буде перемир'я, то вони просто затихнуть на рік, два… Їх треба перемогти. Але ж якою ціною! Треба, щоб менше було жертв серед наших солдатів. Душа розривається за дітей…

Мрію про гарну пенсію, про мирну, квітучу Україну, добробут, медицину якісну. Хочеться, щоб країна розвивалася, щоб не було корупції. І щоб був мир на землі.