Алла Миколаївна принципово не виїздила зі Снігурівки, хоча їй було дуже важко самій забезпечити себе в окупації. Але після звільнення залишилась загроза життю через російські обстріли

Мені 64 роки. Живу у місті Снігурівка Миколаївської області. 

Перший день війни - це страхіття було. Я вийшла зі свого дому – тут мені сусідка кричить, щоб я тікала. Я не зрозуміла, навіщо тікати, побігла до неї, а вона вже сховалася. І тут ідуть люди. А в нас тихенька така вуличка, і я спитала, що сталося. А вони кричать: «Тікайте, тікайте! Танки йдуть». Сказали, що прийшли орки. Я зачинила свою хвіртку, у хату забігла, у вікно дивлюся й бачу, що їдуть танки. А потім - люди йдуть з автоматами. 

Двоє зайшли до сусідки навпроти мене, а один залишився. Тоді до мого подвір'я підійшли, а в мене там зачинено й висить замок великий. Вони зібралися ламати. І тут мені сусідка кричить: «Виходь, бо тобі зламають усе!» 

Вони багатьом поламали двері, навіть тим, кого вдома не було. Сокирками зламували. Я вийшла, у мене ноги трусяться. Я гіпертонік, у мене тиск підскочив. Орки стали по хаті ходити. Нічого не брали, тільки питали, чи я одна живу. Я правду сказала, що вдова, що дітей у мене нема.

У нас багато хто виїжджав. А я всю окупацію пробула. У нас був орендаторський склад із посадковою картоплею. Вона вже погнила, і можна було трохи взяти. Я привезла собі велосипедом, бо грошей не було. Я ту картоплю по десять разів мила, варила без нічого. Шлунок хворий. А грошей і тоді не було, та й зараз грошову допомогу я не отримала на вугілля і на дрова. 

Я їла ту гнилу картоплю, і мені погано було. Сильно схудла. Потім приїхали наші волонтери і привезли хліб. Така велика буханка була і смачна! І продукти привезли добрі. Мені ще хлопчик-волонтер допоміг донести, а коли він вийшов, я не могла повірити, що в мене повно їжі. 

Багато було чеченців та якихось вузькооких. У чеченців погляд страшний. Ми коли їх бачили, то очі опускали. По воду ходити було дуже далеко, страшно було їх зустріти. У нас біля річки була криничка, де ми воду набирали. Я їздила на велосипеді й набирала баклажки. Дуже було важко, особливо на гору підійматися. Людей там багато було. Хтось машиною, хтось мотоциклом – це у кого чоловіки були. А я сама. Хвора жінка. Наберу ті баклажки й несу… тяжко це згадувати. Потім була диверсія, позакривали там усе, щоб ми не могли набрати води.

Багато чого було поганого. Зараз у нас також не тихо. Літають, розбивають, трощать. Ось буквально тиждень тому... Лягаємо спати і не знаємо, прокинемося чи ні. Я молюся всім святим і дякую Богу, що прокинулася… Мене не били, не катували, слава Богу.

День нашого звільнення був радісний. Хоча я не ходила, у мене тиск був дуже високий. Потім подруга прийшла й розказала. Наші люди повиходили, зустрічали, обіймали хлопців, хтось квіти дарував. Радість була безмежна. 

Усі ми розуміли: якби вони не прийшли, нас би точно перерізали, повбивали. Бо коли зайшли перші орки, вони були більш-менш адекватні, а оці чеченці, буряти агресивні були. І катували, і вбивали. Шукали АТОвців. А як знаходили, везли в підвал і катували. 

Вони прийшли на нашу землю, вбивають наших дітей. Я ходила по воду і зустріла їхнього військового молодого. Спитала, чого він сюди прийшов. Він сказав, що в нього батько дуже хворий, на операцію треба великі гроші. Але ж ти прийшов убивати нас! Сказав, що не вбиватиме, просто потрібні гроші. Ну, добре, ти поїдеш додому, батька врятуєш, а нас ви залишите в порожніх хатах узимку? 

Я сказала, що тікати зі своєї землі не збираюся. Хай убивають. Багато хто тікав. У людей діти, я розумію. Але я не втекла, і це добре. Бо з порожніх домівок усе покрали.

У нас і в церкву люди ходили, там гуманітарку давали. Мене запрошували, але я не можу. Не те виховання. У нас вісім дітей було, і нас виховували правильно. Ми й тоді не шикували, а зараз - тим паче.  

Сподіваюся, що Бог усе бачить і припинить цю війну. Відбудуємо все. Я вірю в це. Українці не ледачі. Крок за кроком усе зробимо. Ми зараз і садимо, і лад наводимо. Головне – щоб війна закінчилася, щоб не літало нічого, тихо було.

На Великдень були в нас прильоти, зруйнувало багато чого. У Василівці двоє діток загинуло. Дівчинка з хлопцем пішли паску посвятити… 

Я вірю, що все буде добре і перемога буде за нами.