Ніну Дмитрівну вражає ненависть росіян до українців, яку їй довелось відчути в окупації. Навіть після виволення Херсонщини росіяни з відстані знищують мальовничі міста і села разом із мешканцями

Мені 66 років, працювала у школі вчителькою. Я весь час жила на Херсонщині. Всю окупацію там пробула, нікуди не виїжджала. Не було бажання покинути свій дім і кудись поїхати. Навіть думки такої не виникало. Довелося пережити окупацію під орками. Двоє моїх синів воюють на Донеччині.

Відразу навіть не вірилося, що таке сталося, але о десятій ранку 24 числа орки були вже у Новій Каховці на ГЕС. Ми звідти за 50 кілометрів, то були шоковані добряче. А потім росіяни зайшли по селах. І в нашому були.

Розселялися, по вулицях ходили, грабували ті будинки, де не було господарів. БТРами ворота вибивали й забирали все, що хотіли. А в тих будинках, де були господарі, проводили, як вони казали, «перевірки». 

Що вони перевіряли - хто його знає? Доводилося ховати і телефон, щоб не лазили в ньому, і гроші. Коли заїжджала на вулицю колона техніки, а потім орки з автоматами ходили по дворах, було страшно. 

Бувало й таке, що сперечалися з ними, особливо в магазині. Вони сиділи під магазином п'яні, а ми з сусідкою якраз туди прийшли. І один із них питає: «Вы знаете, что сегодня за день?» А це було 24 серпня. А сусідка каже: «Знаємо, сьогодні День незалежності». А він: «Что вы мне такое говорите? У нас своя дата!» А коли ми потім вийшли, він другому сказав: «Вот бы ее посадить в багажник и повозить по селу, чтобы такого не говорила». 

Росіян у селі було багато, і техніки теж чимало заходило, особливо перед визволенням. Тут тоді таке коїлося! Стільки авіації над нами літало! І так низько! Здавалося, що ті літаки прямо над дахами кружляють. Вони на нас нічого не скидали, але було дуже страшно. 

А от тепер нас обстрілюють із лівого берега. Берислав майже повністю зруйнували. Козацьке, Веселе – такі селища були красиві! А тепер їх нема…  

Коли орки прийшли, то в нас магазин був майже порожній. Тільки крупу, яку фермер виділив, ми брали. Але ж ми люди сільські, звикли думати про майбутнє, то в нас їжа була. А от із ліками було проблематично. 

Магазин у нас один на все село. Завдяки сім’ї Кривих ми трималися. Вони тоді їздили по хліб і нам завозили. Мені розказували, що на них часто  зброю направляли, товар забирали. Але все-таки вони дещо привозили в той магазинчик. 

Ліки росіяни стали завозити свої, але людям, які серйозно хворіли, було складно.

Найбільше мене вразило, коли нас визволили 11 листопада. Коли перша розвідгрупа зайшла, все село до них вибігло. Нам ще не вірилося. Хоча напередодні орки повалили вишки мобільного зв'язку, підірвали два мости недалеко від нас на Криворізькій трасі. І тоді ми вже помітили, що тихо й техніка більше не гуде. Бо до того з нашого села ракети запускали. Бувало й таке, що ми не спали вночі, бо не розуміли, звідки стріляють і куди воно прилетить. Вражає, наскільки окупанти нас ненавидять. 

Онуки виїхали в Одесу ще під час окупації. Було дуже складно їм вибратися. Поїхали двоє дорослих і двоє дітей, а я весь час удома.

Ніхто не знає, коли вйна закінчиться. Мені здається, що наші політики чогось не договорюють, нам чогось не вистачає. Наче й зброя вже є, а чому ж війна не закінчується? Я вважаю, що наша країна має перемогти такого ворога. Це фашисти. У нас зараз таке горе! Повинна війна закінчитися нашою перемогою і миром. Я так цього чекаю! І чекаю на своїх синів.

Хочу, щоб уся наша сім'я зібралася разом.