Мені 62 роки, я пенсіонерка, маю двох дорослих дітей. Пам’ятаю, як увірвалися окупанти та стали по хатах ходить - страшно було. Перші росіяни, які зайшли, не дуже грубо спілкувалися. А потім як зайшли якісь узбеки, то і матюччя гилили, і машини відбирали. Страшно було: їх було дуже багато, все гуло, багато техніки.

Води у нас не було всю окупацію. Ми все літо, весну, осінь їздили до колодязя і тягали воду. Їжа у нас була. Можливо, дечого і не вистачало, але картопля, цибуля була, пенсія приходила. Ми їздили в Херсон, могли там зняти пенсію, хліб купували, так і вижили.

Вона до цих пір на нас впливає. Ми хоч і звільнені, але все одно день і ніч страшно. Сиділи майже всі ночі в погребах.

В моєму віці дуже важко психологічно, за дітей переживала.

Думаю, що в найближчий час нічого хорошого нас не чекає. Нас недавно бомбили, так що не можу сказати, що війна скоро закінчиться.