Мені 62 роки. Я все життя живу в Донецькій області, у Дружківці. По телевізору почула, що війна, потім почали стріляти, ракети летіли.

Перший рік води не було. Ми купили в складчину шланг, набирали в бочки воду. Газу не було до листопада. Світло виключали, ми готували у дворі, на цеглинах.

Я ніколи не думала, що в Україні буде війна. Бачили у фільмах, чули, що на сході воюють, але ніколи такого не думала.

Мамі 86 років - сказала, що нікуди не поїде. І тітка захворіла ковідом. Вона була на мені, бо дядько помер. Важко було, нервували, а потім почали збиратися. Коли не можеш змінити, то що зробиш.

Якось вже звикли, і я вірю, що все буде добре. Моє майбутнє не дуже мене цікавить. У мене онучці 11 років, а в неї навчання онлайн - усіх дітей заганяють. Звісно, треба чекати, коли війна закінчиться. Переживаю, що буде з цим поколінням.