Залюбовська Анна

10 клас, Великоолександрівська загальноосвітня школа 1-3 ступенів №2

Вчителька, що надихнула на написання – Кордюк Світлана Борисівна

Війна. Моя історія

В цій історії я хочу розповісти про те, що для мене означає війна, мої відчуття та переживання та як змінилося моє життя та життя моєї родини після початку повномасштабної війни в Україні.

Мій ранок 24 лютого починається не з чашки кави чи чаю, а зі словами “доню, прокидайся, війна почалась..”. На той момент я ще не дуже розуміла що відбувається тому, що була дуже сонною та не усвідомлювала , що трапилось. Потім я ще трішки прилягла спати і ось я прокидаюсь, на годиннику вже сьома година ранку і тут знову до мене заходить мама зі словами, що в країні війна. Спочатку я не звертаю на це увагу, та продовжую як завжди збиратися до школи але через деякий час приходить повідомлення від вчительки “шановні учні, впроваджено воєнний стан по всій території нашої держави, сьогодні для нашої безпеки ми залишаємось вдома”. Потім почали приходити повідомлення від друзів, знайомих до яких почала заїжджати військова техніка країни агресора і потім я зрозуміла, що почалась справжня війна між країнами. Наступного дня, в новинах я побачила, що військова техніка почала заїжджати на територію моєї області та міста де я народилася. Було відчуття дуже сильного страху та болю, бо всі розуміли хто такі російські окупанти та що вони роблять з мирним населенням. Жорстокі, злі, ненависні такими вони прийшли на нашу землю.

Перші кадри новин були дуже тяжкими морально, наші захисники які старались утримувати їх були розстріляні, закатовані деякі потрапили до них в полон…Люди, ті що намагались виїхати через колони техніки були також вбитими.

Біль, страх - всі ці відчуття були на початку цієї війни. Цей день означав для мене та моєї родини горе яке прийшло до всіх українців. Ми ще тоді не розуміли на скільки це буде тяжко та скільки втрат це нам принесе.

Найтяжчий день для мене та моєї родини був 9 березня коли російські війська зайшли в моє рідне селище.

У них були наміри захопити інші міста але їхня спроба провалилася, і вони почали панувати тут.

Забирали у людей їхнє майно, почали знущатися над людьми, деяких навіть вбивали.. Це було дуже тяжко бачити, як вони пробираються до чужих будинків, по дорозі їздять колони їхньої техніки, кожен день вибухи.

Буваючи в окупації місяць ми все таки наважились виїхати. Вийшло це не спочатку, тому що багато людей також виїжджали, машини були переповнені. С першого разу ми поїхали але російські окупанти нас не пропустили кажучи ”разварачивайтесь назад, а то мы будем стрелять” Другий, третій день.. але виїхати не виходило. Четвертий день поспіль і нам вдалося виїхати, проїхавши багато блокпостів окупантів було дуже страшно, але потім коли ми доїхали до того селища де стояли наші захисники було дуже радісно, сльози на очах. Виїхавши, в новинах нашого селища ми бачили як купа техніки їхали на Херсонщину з Криму, щоб “звільняти” нас від всього українського.

Багато розстріляних автівок, сотні вбитих та катованих людей, зруйновані будинки, вибухи, люди ховались в холодних підвалах, щоб не загинути та врятувати себе та своїх дітей чи навіть маленького котика чи собачку. Це не кіно якогось там американського бойовика чи фільму жахів-це все історія Херсонщини, яка ще не закінчилась.

Цей день для моєї родини запам’ятається на все життя, що містить в собі погані спогади. Можливо ви спитаєте як же змінилось життя моєї родини та моє життя після початку повномасштабної війни, ми стали більш впевненими в собі, сміливішими як і кожен з нас. За цей період від 24 лютого по сьогоднішній день у нас було дуже багато переїздів , змінилось багато чого ,часто були виснажені. Але ми все таки повернулись додому, тому що дім це рідна домівка в якій ти виріс, робив свої перші кроки та просто був по справжньому щасливим. Також пізнали хто є друг тобі, а хто ворог, яка людина тобі допоможе в тяжку хвилину, а яка ні. Змінилось дуже багато думок, в першу чергу, що Росія-це країна терорист яка нищить на своєму шляху все! Зрозуміла наскільки я виросла коли почалася війна, відчуття чогось незвичайного .Зараз мені дуже цікаво дивитись на людей які ніколи не бачили і не знають, що таке війна. Прийшов час змиритись, що є люди які живуть у паралельній реальності. Тільки скажіть, як можна забутися ті кляті кадри з Бучі, Бородянки та Ірпеня? Як забути крики і сльози дітей, батьків, дружин, які щодня хоронять своїх близьких і рідних? І гірше те, що такі люди досі є в Україні і роблять вигляд, що все добре.

Це наш спільний біль. Це наші спільні рани. Наша спільна ненависть. Я дуже хочу, щоб наша країна розвивала українську націю, мову. Дуже хочу, щоб наступне покоління не ставилися до всього російськомовного і російського. І хочеться не прокидатись вночі від повідомлень, що там знову летять ракети та виють сирени. Дякую всім хто робить нашу країну вільну та кращу! МИ ПЕРЕМОЖЕМО.