Мені 54 роки. Я працювала вчителем початкових класів. Тепер там, де я проживала, проходить лінія вогню. Працювати в школі неможливо. Зараз почалося дистанційне навчання. Довелося виїхати в Запоріжжя і тут продовжувати свою роботу. Ми забрали маму. Проживаємо в моєї доньки у Запоріжжі.
Ми з мамою залишалися в селі, поки було тихо і дрова були. Потім поїхали в Запоріжжя в гості і там залишились, бо почалися обстріли і ми побоялись повертатися додому. Періодично навідувалися, звичайно. Посадили город і приїжджали його потрошку обробляти.
Боїмося, бо недавно в селі одну жінку не довезли до лікарні і вона загинула. Зараз і в наше село долітає. Недалеко від мами впало на город. У сараї вікно випало.
Ми наважились виїхати, коли вже почалися сильніші обстріли. Люди стали виїжджати, і ми покинули свої домівки. Інтернету немає, світла теж – ще з другого березня. А без світла інтернету нема, і працювати немає можливості.
Наша домівка не пошкоджена поки що, а як буде далі – не знаємо. Ми зараз проживаємо в доньки, яка орендує квартиру, разом із моєю сестрою. Нас загалом семеро у двокімнатній квартирі.
Коли приїхали до Запоріжжя, оформили довідку переселенця. Отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Дякуємо за підтримку населення. Ми одержували гуманітарну допомогу від різних організацій. Коли були в селі, то нам допомогу привозили туди.
У Гуляйполі все зруйновано, повертатись нікуди. Домівки покидали. У чому були, у тому і поїхали. Люди залишились без нічого, і це прикро до сліз. Весь час наживали і будинки, і добро, а потім в один момент усе покидали і поїхали невідомо куди. Постійно страждають мирні жителі від російської навали.
Хочеться, щоб війна закінчилась швидше. Можливо, до Нового року. Дуже віримо в наші Збройні сили. Перемога буде за нами. Ми скоро переможемо, і діти матимуть можливість навчатись у школі, а не дистанційно, люди продовжать працювати. Дякувати Богу, що в мене зараз є робота. Хочеться повернутись додому. Людину завжди тягне туди, де вона народилась.
