Соєнко Кирило

11 клас, Тимченківський ліцей Зміївської міської ради Чугуївського району

Вчитель, що надихнув на написання: Максименко Аліна Олексіївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Пітьма неохоче розтанула. Очі були ще заплющенні, але я вже здогадувався, що сонце вже давно висить над горизонтом. Відкрившись, вони побачили, як у підтвердження моїх здогадок, промені сонця текли крізь вікно і стелилися по стіні навпроти. Було чути приглушене бурмотіння телевізора, а з кухні долинав давно знайомий дзенькіт посуду. Я неохоче сповз з дивану та потягнувся за телефоном, той у свою чергу сповістив мені, що я проспав школу. Але ж чому мене ніхто не розбудив, як то зазвичай бувало? У пошуках відповіді, я сонно пошвендяв на кухню, і там я й дізнався від не пам’ятаю вже від кого, що сталося за той час поки я мирно сопів. Звісно я не повірив та й не хотів вірити у те що сталося, але коли я побачив новини по телевізору та звернення президента, тоді правди не було куди діти. Я почав усвідомлювати, що сталося, і прямопропорційно усвідомленню почав рости СТРАХ. Я відчував злість, безпорадність та ненависть, а у голові продовжувало повторюватися це страшне слово: “Війна”. Для моєї сім’ї цей день окрім шоку нічого з собою не приніс, на скільки я пам’ятаю, але в довгостроковій перспективі це мало наслідки.

Майже одразу ми були окуповані, до кордону було недалеко.

Цього дня, коли дехто, недуже людяний, наважився перейти рубікон, я хотів, щоб московити згинули, як обри, щоб можна було відгородитися від них великою, могучою, стіною на кшталт такої, як у книзі “Стіна” Андрія Цаплієнка, та щоб важіль впливу, ядерну зброю, у них забрали і я був би спокійний, як мрець у домовині. Це моє хотіння не змінилося і до сьогоднішнього дня. Це напевно все що я можу згадати з того, що було у перший день війни.

Відключення світла та інтернету стало звичною справою. Одного разу наше богом забуте село було цілий місяць без доступу до світла. Дорога, по якій я полюбляв бігати тихими вечорами, тепер згиналася, не витримуючи безперестанного тиску нескінчених колон ще радянської техніки. Прямо над нашим подвір'ям часто, голосно розрізали повітря спочатку літаки, а потім винищувачі, що летіли приблизно з півночі, лише в один бік, на південь, у останню подорож. Нашу школу хотіли зробити російською, але вчителі навідріз відмовилися співпрацювати. Книги на нашій мові солов'їній вивезли з сільської бібліотеки хтозна куди, мабуть спалили. Тепер, я вже нескоро відчую таємний запах книг. Більшість своїх хобі, я на деякий час полишив, а до війни почав потроху звикати. Мама звільнилася з роботи продавця, бо не захотіла працювати на росіян, але пізніше вона знайшла себе у бджільництві. У кінці літа ми поїхали до Одеси. Основна причина переконливо звучала так: “Вам треба навчатися!”. Спочатку ми жили у родичів, а потім на квартирі. Далеко від дому та близьких родичів. Навчалися ми з братом дистанційно, у іншій школі. Годі й казати яким потрясінням ця подорож була для нас. До наступної весни наш регіон звільнили, і по закінченню навчального року ми нарешті повернулися додому. Зараз пишучі ці рядки я чую... нічого, тільки холодильник рівномірно, заспокійливо гудить. Але прильоти та сирени іноді, все ж похитують землю та тишу.

Україна у черговий раз стала на захист Європи, демократичних цінностей та свобод від навали варварів.

Ця війна розкрила очі всьому світові та показала якими є насправді росія та Україна. Наш великий сусід для мене тепер видавався країною рабів ладними весь світ у путо закувати, а тоталітаризм якої реалізований мабуть на 75% від того, що описав Джордж Орвелл у своєму романі-антиутопії “1984”.

Хотілося б закінчити це есе цитатою Шевченка: “І на оновленій землі. Врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, І будуть люди на землі...”. Сподіваюся на найшвидше закінчення війни та нашу перемогу, а це була моя, не дуже епічна, але все ж реальна історія.