Буриченко Настя

9-А клас, Олешківський ліцей номер 2

Вчитель, що надихнув на написання: Сидоренко Ігор Леонідович

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я й досі пам’ятаю вечір 23 лютого: наступного дня я і мої однокласники нарешті мали вийти на очне навчання після декількох місяців карантину і новорічних свят. На цей день була запланована контрольна робота з фізики, до якої я готувалася дуже старанно. Тоді мені здавалося, що найжахливішим що могло зі мною статися була погана оцінка, але доля вирішила поділити моє життя на до та після.

Вранці мене розбудив шум телевізору та гучна розмова батьків. За збентеженими виразами їхніх облич я зрозуміла, що сталося щось погане. Мама підійшла до мене і сказала: «Війна почалася», одразу я звернула увагу на звуки техніки та пролітаючі гвинтокрили над нашим містом. Мій дім знаходиться неподалік від Антонівського мосту, тому перші кілька днів виявилися дійсно важкими для моєї сім’ї та наших сусідів. Чим міг тато закрив усі вікна та двері, а я з мамою зайнялися перестановкою меблів.

Ліжко та диван ми пересунули до вікна і поклали за ними матрац, на якому і провели першу воєнну ніч. Тоді я не змогла заснути і на хвилину, вибухи просто не давали закрити очі.

Не дивлячись на таку складну ситуацію, я та мої однокласники продовжували підтримувати зв’язок. Можна сказати, що війна згуртувала нас. Усі сварки та розбіжності відійшли на другий план, ми дійсно хвилювалися один про одного. Хвилювання та сльози ми пережили разом, тому і досі я дуже довіряю кожному з них.

В окупації я провела 3 місяці, одразу після мого дня народження моя сім’я вирішила виїхати на підконтрольну територію. Моїй мамі подзвонила давня подруга, з якою вони не спілкувалися 7 років, та запропонувала виїхати разом з ними до міста Первомайськ Миколаївської області. 11 квітня мені довелося збирати речі, щоб наступного ранку поїхати з дому на дуже довгий час. Ми залишили наших 4 кішок та білку бабусі, а самі взяли пса та поїхали. Одразу після блокпосту на Антонівському мосту нас зупинили російські військові, один з них із посмішкою підійшов до нас і у вікно запитав: «Цигарки не знайдеться?». У той момент я міцно вдалася у сидіння автомобіля та обійняла свого пса.

Дорога виявилася дуже довгою. Відстань яку б ми проїхали за 3 години до війни, ми проїхали за 10. Перший український блокпост ми зустріли зі сльозами. Військові дали нам трохи яблук, а ми дали їм коли та цигарок. Уся подальша дорога була набагато спокійнішою, і саме тоді я змогла хоч трохи подрімати.

Зараз вже півтора року як ми живемо у Первомайськ, і за цей час вдома сталося дуже багато поганих речей.

На щастя, потоп обійшов стороною нашу вулицю, але сам дім з невідомих причин загорівся.

Напевно, через осколки наш дах пошкодився та почав протікати, через що сталося коротке замикання. Дім відносно цілий, але половина нового ремонту була назавжди знищена. Також померли мої коти та білка, з кішок залишилася лише одна, і тому бабуся забрала її до себе.

Зараз я знаходжуся на онлайн навчанні та планую закінчувати саме наш ліцей. Сподіваюся, що зможу повернутися додому і побачитися з друзями.