Сіліна Надія

9 клас, Запорізька гімназія №94

Вчитель, що надихнув на написання: Брюхацька Ольга Дем'янівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

На жаль, моя історія війни почалася ще 2014 року, коли росія вторглася на Донбас і наш рідний Донецьк став зоною конфлікту та небезпеки. Перші дні війни були найважчими.

Спостерігати, як наше рідне, надзвичайно гарне та розвинуте місто зазнає руйнувань та перетворюється на військову зону, було жахливо. Ми, як і багато інших мешканців Донецька, стали біженцями у своїй власній країні.

Шукаючи безпеки та притулку, наша родина переїжджала впродовж року. Кирилівка…Мелітополь…І ось ми в Запоріжжі. Не буду приховувати, переїзд став справжнім викликом для нашої родини: ми втратили не лише свій дім, але і стабільність, яка була раніше. Малій мені взагалі не подобались ці «подорожі», я з кожним разом втрачала своїх найкращих друзів, а потім почувалася самотньою. Все довелося починати спочатку - шукати нове житло, роботу, адаптуватися до нового середовища та людей. Але ми змогли.

І тут 2022 рік…Я вже не та шестирічна дівчинка, яка полюбляла танці та вірила в татусеві казки про грім серед ясного неба. Мабуть, за місяць до початку повномаштабного вторгнення до мене почали доходити плітки, що ситуація загострюється. Та я не хотіла вірити, ні, я просто не могла в це повірити. У голові роїлися думки: тільки не знову, тільки не знову…24 лютого ми прокинулися від дзвінка. По той бік наляканий голос повідомив мамі: «Катю, почалася війна!». На мить я впала в ступор, потім висунулася з ліжка і підійшла до вікна. Здавалося, що це звичайний ранок: сонце здіймається над горизонтом, розпускаючи ніжні промені, які заглядають у вікно, будячи мене зі сну, небо спокійне, вранішня тиша випромінює гармонію… І тільки голос з телефону порушував цю ідилію.

Моя мама, ця сильна жінка, якою я захоплююся, не панікувала, вона швидко зібралася з думками, і ми в самих тільки піжамах поїхали до магазину, а потім – до заправки. Побачивши, скільки там машин, я зрозуміла весь масштаб ситуації. На вулиці метушилися люди, їхній хаотичний рух створював гам і сумбур, ніби величезний мурашник, який шукає вихід з незрозумілої ситуації. У їхніх очах читався страх, відчай та паніка. Очевидно, вони теж почули подібні повідомлення і тепер поспіхом намагалися зробити все можливе, щоб захистити себе та свої сім'ї.

Було вирішено, що наша родина залишається в Запоріжжі. Ми зібрали необхідні речі, документи, підготували запаси їжі й води, на стіні позначили найближчі укриття та безпечні місця, які можна було використовувати, якщо ситуація стане надто небезпечною. Невідоме майбутнє розтягнулося перед нами, і ми були вимушені зіткнутися з ним.

Кожного дня я відчувала страх, не розуміла, що буде далі. Я довго не бачилась з татом, бо він був у іншому мусті. Я не могла зустрітися з дідусями і бабусями, з людьми, які були для мене найріднішими. Наше життя зупинилося, як годинникові стрілки. Більшість часу ми проводили у квартирі - нашій фортеці. Я вчилася готувати борщі, мій брат покращував свій інгліш, а мама прагнула розвивати справу свого життя.

Коли місто почало готуватися до оборони і я вперше побачила на дорогах протитанкові їжаки, оборонні споруди з мішків на узбіччі та справжню військову техніку, то остаточно зрозуміла, що спокійні та безтурботні дні залишились далеко в минулому.

Я так боялася втратити своїх рідних у той час. Пам’ятаю, як, затамувавши подих, прислухалася до гучних звуків і молила Бога, щоб то був грім, а не вибухи. Кожного дня я дзвонила бабусі, і кожного разу я плакала від того, що не можу обійняти її і подивитися «Сватів», як у старі часи. Я не знала, що колись моєю мрією буде просто побачити своїх рідних і зібратися разом.

Пройшло півтора роки. Мабуть, це неприродно, але ми навчилися жити в умовах війни: спокійно реагувати на тривоги, опановувати себе після «прильотів» і , незважаючи ні на що, радіти життю: сонячному ранку, сніданку з родиною, випадковим зустрічам з однокласниками. Ми почали цінувати те, що раніше вважали звичайним, буденним.

Вірю, що скоро війна завершіться, що ми обов’язкова переможемо, що попереду в нас безліч справ. Але ми ніколи вже не будемо такими, якими були до війни…