Юлія з родиною жила в центрі України, де на початку війни було безпечно, але до них приїхали родичі з Херсону, які з перших днів опинились в епіцентрі бойових дій, і були сильно налякані

Я з міста Бобринці Кіровоградської області. Живемо в центрі міста, в будинку. За два роки до війни ми дізнались, що у нашого сина аутизм. Чоловік працював за кордоном. Ми займались реабілітацією сина, водили його на різні заняття до логопеда, дефектолога. Возили на море, в гори, намагались якнайбільше вкласти в його розвиток.

У лютому син захворів чимось вірусним, ми пів ночі не спали через те, що в нього була висока температура. О четвертій ранку я почула, що чоловік ходить по двору з кимось спілкується, приїжджає, від’їжджає кудись. Я була обезсилена, бо цілу ніч не спала. Потім до мене мама додзвонилась і розповіла, що почалась війна. Ми заспокійливе пили, день був дуже нервовий.

Перший день ми слідкували за новинами. Потім до нас приїхали налякані родичі з Херсону. Вони поїхали на дачу, бо подумали, що там буде безпечніше, ніж у місті, а там була лінія фронту. Розповіли, що сиділи в підвалі. Були дуже налякані, не спали. Ми також почали нервувати. Підготували погріб.

Під час перших тривог ми бігали в погріб, і син дуже злякався. Я відразу помітила зміну поведінки – з’явився страх.

Я вирішила виїхати з України, тому що в будинку знаходитись, коли тривога, було страшно, а спускатись у підвальне приміщення син боявся. Ми виїхали на декілька місяців до Естонії.

Була дуже велика черга на кордоні. Ми довго чекали, мерзли, але відношення було гарне: нас там кормили, поїли, була кухня польова. Там були діти з ДЦП дуже важкі, всі замерзли. Ми наголошували, що потрібно було пропустити дітей і важкохворих, але люди не пропускали - всі йшли по черзі. Там були укриття, де можна було погрітись. У Польщі пункт пропуску обладнали більш комфортно.

Ми побули там декілька місяців, і чоловік пішов воювати. Я побачила, що в моєму селі життя продовжується, ніхто в укриттях не сидить. В Естонії я повела сина в спеціалізований садочок, але мені не подобалось, що логопед розмовляв на російській мові. Потім син захворів на вірусне захворювання. Моя сестра влаштувалась там на роботу, але їй було тяжко, вона збиралась назад в Україну. І я вирішила повертатись разом із нею.  

Наш район спокійний. Засмучує підвищення цін, люди бідніють. Через війну я не можу забезпечувати належну реабілітацію дитині. Намагаємось допомагати нашим військовим, донатимо, але перший рік це було набагато частіше. Зараз робити це часто не вистачає коштів.

Мрію, що зможу більше часу присвячувати розвитку дитини. Мрію, що будуть літати мирні літаки, і ми зможемо сина повезти на море за кордон. Мрію, щоб було спокійно на душі.