Мій син вивчився на фельдшера і працював у Кіровограді медиком. В армії свого часу відслужив, у нього звання було. Перед війною працював у військкоматі. Коли головний у військкоматі сказав, що буде йти на війну, то не хотів, щоб Віталік їхав, а він поїхав. Син був завжди спокійний, ніколи не думав про себе, він думав тільки про інших. Я не знаю, як вийшло, що він туди поїхав. Я не знала, що він там був. Там одного командира вбили, другого, а потім - Віталіка. Його командира так і знайшли – голова до голови. 

Другий мій син у Бобринецькій лікарні працював. Хотів також піти на війну, але сказали, що не будуть брати більше з нашої сім’ї, бо це неможливо. 

Коли Віталік загинув, я його не бачили, бачили мої діти і невістки. Він так загинув, що неможна було показувати. 

Я почула про війну від сина. Він подзвонив додому, до сім’ї своєї. Троє дітей у нього. Він приїхав, у мене руки трусились. Ми грузили дітей в машину і відправляли до сватів, бо там наче – далі від кордону. Я думала, що можна виїхати в поле і перечекати. Хто думав, що таке страшне буде! 

Я молюсь за всіх на світі. Я казала сину, що мені шкода тебе і тих, хто там. Я ніколи не думала, що може бути так шкода чужих дітей і людей, що на війні. Важко, що таке відбувається, але зупинятись неможна, тому що потрібна перемога. Хоч і горе таке в мене, але я не згодна, щоб зупинитись, тому що не повинно так бути. Повинна бути перемога. Росіяни скільки горя принесли і несуть далі.