Маріуполь безперестанно обстрілювали, тому люди ховались у підвалах, під плитами. Але там було не менш страшно, бо могло завалити

Я прокинулась від обстрілів. Перед цим йшли розмови, що може бути повномасштабне вторгнення, тому відразу подумала, що це вже почалось. Страшно було, тому що ми жили на 14-му поверсі, і було видно з усіх сторін чорні дими. У нас через дорогу «Сільпо» розбили, поруч із дитячим садком у двір снаряд влучив. Відчуття було жахливе. Коли все відключилось, було дуже важко, бо ми не знали, що коїться. Ми потім дізнались, що були «зелені коридори», але в місті не було зв’язку, по «циганському радіо» передавали. Зовсім не знали, що робити і як воно буде, і що взагалі діється в Україні.

Зять трохи зробив запаси води у перші дні. Їжу брали в кафе, які були розбомблені. Залишались якісь сухарики, пластівці, було трохи картоплі, консерви. Готували на вогнищі біля будинку. Ми встигли виїхати раніше, потім людям довелось ще гірше.

Найстрашніше - коли в підвалі сидиш чи лежиш під плитами, а над тобою летить літак. Знаєш, що в нього дві або чотири бомби, і рахуєш: ця впала далеко, а ця - десь близько.

Настільки було страшно, що я боялась залишатись  у підвалі. Я казала, що краще нехай мене наверху вб’є, ніж під завалами потім вмирати. Найбільше боялась за дітей, за онучку: хотілось, щоб вони вижили. Я вже життя прожила, а їм ще жити і жити треба.

Виїхали ми 18 березня. Мене забрав зять у свою родину. Ми думали, що в нього машину розбило. Він під пострілами до гаражів пробрався і виявилось, що вона ціла, і виїхали з Маріуполя. Страшно було, тому що постійно бомбили, обстрілювали. Онучці 16 років, потрібно було виїжджати. Ми всі розуміли, що там життя не буде поки що.

Нас сам Господь Бог боронив, бо коли виїжджали, бо ми не знали, що коїться, їхали на свій страх і ризик. Всюди були осколки, проводи обірвані, скло. Ми якось проскочили, що навіть ніде не лишились коліс.

На блокпостах нам теж пощастило, бо ще не було ДНРівців. Бо  там, де вони були, потрошили по повній. Ми проскочили - нас поверхнево перевіряли. Доїхали до Токмака ввечері, а далі нас не пропустили до Василівки  і відправили на ночівлю. Там був молитовний будинок, де ми переночували. Виїхали через Василівку на Запоріжжя. Стільки було машин підбитих, в них люди загинули - страшно було.

В Дніпрі живе зятя мама, вона не ходить, бо після підвалу та обстрілів відмовили ноги. Тому ми далеко не поїхали. Тут донька і зять працюють зараз - їх підприємства переїхали до Дніпра. Нам є тепер за що винаймати житло.

Племінниця в Німеччину переїхала, а племінник у Києві. Не знаю, чи вижили інші родичі, бо немає зв’язку.

В майбутньому хочеться тихого, мирного життя, мати своє житло, а інше наживеться. Немає ні в мене, ні в зятя квартир. Навіть будівлі немає там, де була квартира, і повертатись нікуди. Ми ще не вирішили, що далі буде. Живемо одним днем: сьогодні прожили - і добре.