Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ганна Німайєр

"Батькам сказали, що я загинула в драмтеатрі"

переглядів: 1016

"Ввечері за мною прийшли троє з автоматами. Сказали, що я співпрацюю з полком "Азов". Моя позиція була – за Україну, - розповідає Ганна з Маріуполя. – У підвалі я говорила про це сусідам. Хтось мене здав. Батькам сказали, що я загинула в драмтеатрі. А я була жива, але морально дуже побита". 

24 лютого, десь о 6-й ранку мені зателефонувала моя подруга, актриса Віра Шевцова, і вона сказала: «Війна почалась». На той день, на той час мені здавалось, що це буде, як у 14-му році, що не буде таких наслідків. І перші дні я дуже спокійно до всього ставилась. А Віра виїхала відразу в перший день. Вона пропонувала мені поїхати з нею. Я сказала: «Ні, я залишусь вдома». Я чому була впевнена, що не може бути такого з нашим містом? Все одно наші ЗСУ, «Азов» не дадуть комусь вторгнутись.

Все далі поступово зникало: опалення, вода. Вибухи ставали все гучніші і гучніші, поки все місто не перетворилось на пекло суцільне.

1 березня – це останній день, коли на декілька годин увімкнули світло. Ще тоді була вода, газ. Опалення не було. Я пам’ятаю, 1 березня я перебувала в коридорі своєї квартири. І все, потім все вимкнули. Почали розбомблювати. І майже по датах я не можу сказати, тому що телефон в мене розрядився повністю, і слідкувати за числами було дуже важко. Коли ти перебуваєш в такому стані, ти не слідкуєш, яка дата, що. Десь, мабуть, це було в десятих числах березня… Ми з сусідами мого під’їзду вийшли готували їжу на вулиці. Вийшли біля багаття і побачили, як на сусідній дім скинули бомбу.

Жителі 4–5-го поверху (я на четвертому жила), ми всі сказали: «Давайте спускатися до підвалу». Хоча наш підвал, він не був пристосований для того, щоб там знаходились, він технічний. Там дуже низька стеля, приблизно метр п’ятдесят. Там не було сходів, там треба було ставати навколішки і сповзати. Ну все одно, ми туди спустились, якось облаштувались. Вночі ми перебували там. Вдень, якщо була можливість, хтось піднімався до своєї квартири, але більшість часу ми були там або на першому поверсі під’їзду. Готували так… Як я називала це, «пекельна кухня», тому що ти готуєш на багатті, щось там на пательнях, каструлі ці.

Ти чуєш, як летить літак, скидують бомби ці. В цей час треба швиденько забігати до під’їзду, або швиденько в цей підвал. Вже потім, коли я дізнавалась історії інших людей, я розуміла, що ні правила двох стін, ні підвали, тебе нічого не може врятувати від цих бомб. Це просто, як-то кажуть, доля і Бог.

Якщо тобі судилось, то ти виживаєш. Якщо ні, то люди гинули. До 26 березня ми знаходились у підвалі. Виходили, готували, ховались. До мене заходив один раз Сергій Забаганський, наш актор, мій колега, це був початок березня, 5–6 числа. Він прийшов і каже: «Збирайся, пішли до Драмтеатру». Я кажу: «У мене кіт. Як до театру» – «Та все добре, у нас там багато наших, всі там з тваринками, все добре. Чого ти будеш одна?»

Батькам сказали, що я загинула в драмтеатрі

Був такий момент, коли я вже почала збиратися і щось сталося, що я не знаю, що взяти з собою. Я не розумію, які речі, що хапати. Він каже: «Сумка з документами і збирай якусь валізку з речами». А я не знаю, у мене просто такий розсинхрон, у мене з рук все валиться. Потім в якийсь момент я відчула, що хтось мене за плечі тримає і саджає на диван. Я сідаю поруч з ним і кажу: «Сергію, а що коїться у нас в театрі?» Він каже: «Приїхало багато людей з Лівого берега, ще підвозять». А я кажу: «А як вони себе поводять в театрі?» Він каже: «Погано поводять. Вони почали ламати крісла в залі, ламати, крушити». Я сказала: «Я не піду, я не зможу бачити, як мій дім руйнують люди. Я не розумію, чому вони так себе поводять, якщо їм дали цей притулок. Чому вони це знищують? Я не піду». Він ще довго мене намагався вмовити, але я не погодилась. Може, це мене Бог зупинив, або Янголи-охоронці, не знаю. Я просто… внутрішньо щось мене зупинило. І те, що я не зможу побачити свій дім. Зараз я розумію, що краще в моїй… останні картинки в моїй голові залишились цілого театру, яким я його пам’ятаю 22 лютого.

Батькам сказали, що я загинула в драмтеатрі

Це було 25-го чи 26 березня. До нашого під’їзду зі сторони проспекту Миру через вікно другого поверху, через квартиру сусідки залізли «ДНРівці». І тут мене здивувала поведінка всіх моїх сусідів, майже всіх. Хтось був нейтральний, а я одна постійно повторювала, що якщо тут буде росія, я не буду залишатись, буду виїжджати. Не знаю як, але буду виїжджати.

Коли вони до нас зайшли, чомусь більшість моїх сусідів дуже раділи, казали: «Наші прийшли, наші прийшли». Я тоді запитала : «Хто, ЗСУ?» Мені кажуть: «Ні, ДНР». Це для мене був шок.

Десь так добу ми перебували у підвалі, а вони позаймали наші квартири, пояснюючи це тим, що їм потрібно позиції. Звісно, ти ж не можеш нічого зробити проти людей зі зброєю. Коли в них автомат, що я можу зробити проти них одна маленька? Я розуміла, що якщо я зараз буду пручатись, мене можуть просто вбити. Приходилось мовчати. Наступного дня вони сказали, щоб ми покинули дім і перейшли на наступний бік вулиці проспекту Миру. Це було напроти. Мій дім Миру 82 напроти Диканьки – на ту сторону вони змусили нас перейти. Вони не дали навіть забрати якісь речі, пояснюючи це тим, що ви можете повернутись через тири дні, вам не треба нічого брати. Візьміть ковдри, теплі речі. Я розуміла, що я взяла якусь ковдру, в мене була сумка з документами, якісь цінності, в мене ще був кіт. Я з котиком зі своїм перейшла на ту сторону. Там взагалі був жах.

Там 9-поверхівки, вони цілими під’їздами були повністю вижжені, багато трупів, техніка їхня стояла. Ми туди переходимо і нам кажуть: «На Ростов виїжджайте». Тут я вже сказала: «Ні, я не поїду на Ростов, я залишаюсь». Я до останнього вірила: зараз прийдуть наші і виженуть їх, і все буде добре.

Не треба мені покидати моє рідне місто, яке я дуже люблю. Хоча я вже бачила, я розуміла, що воно майже зруйновано. Тоді до мене підійшов військовий і сказав: «Ну добре, я зараз вас підселю до однієї жінки в квартиру. Можете залишитись». А всі мої сусіди відправились в евакуаційний автобус в сторону Ростова. Я залишилася, але о 8-й годині вечора за мною вже прийшли троє з автоматами і сказали, що до них поступила інформація, що я співпрацюю з полком «Азов», з нашими українськими військовими, хоча у мене взагалі не було таких зав’язків. Просто моя позиція була та, що я за Україну, і проти того, щоб на нашій землі були окупанти. Звісно, я казала це тоді при сусідах у підвалі. Коли ми переходили, я про це не говорила.  Я не розумію чому, хто. Зараз мені здається, що хтось з моїх сусідів мене просто здав. Вони почали… вони підключили мій телефон до павербанку, вони почали повністю читати мої переписки, дивитися всі фотографії.

Весь телефон мій переглядали, всю інформацію. Почали сміятися, коли побачили світлини з театру, почали сміятися і казати: «А, актриса погорелого театра. Ты знаешь, что твоего театра больше нет?»

Вони такі радісні були, сміялися з цього, і я тоді їм не вірила. Я казала: «Такого не може бути». Театр. Як? Театр повинен вистояти. Ця ж будівля зроблена з білого каменю, не може бути… Він повинен вистояти, наш театр. Як можна кидати бомби на театр? Так вони мене ввечері перевіряли, перевіряли руки, плечі, щоб там не було синців, мозолів. Я тоді взагалі не розуміла, що це таке, що вони шукають на моєму тілі. Потім, коли я вибралась, виїхала, я розповідала. Мені казали, що вони шукають синці, начебто коли ти стріляєш з автомату, залишається синець, і на пальцях залишаються мозолі.

Я тоді зрозуміла. Думала: що вони шукають? У мене немає ніяких татуювань на тілі. Вони чіплялись до переписок на українській мові. Мій однокурсник, його рідна українська, і він завжди спілкується українською. Я вільно переходила з ним в переписці на українську мову. Він сам з Чернігова. В той час, коли розпочиналась війна, ми постійно були на зв’язку, ми переписувались. До мене питання були, а чому українською, чого по-украински? Я говорю, тому що це його рідна мова. Йому так зручно, мені це не принципово взагалі. Вони залишили мене. Сказали, до ранку щоб я нікуди не зникала. Вранці вони будуть мене вести до МГБ.

Так ніч я взагалі не спала, я не розуміла, що робити, що буде зі мною. Що будуть робити? Катувати чи вб’ють? На той момент мені здавалось, що всі ці бомби, снаряди були не такі страшні, як зустріч з цими (навіть людьми не хочу їх називати) створіннями.

Зранку знову прийшли. Знову  мене кудись повели. Знову переглядали інші мій телефон, допитували. Єдине, що мене врятувало, що в мене батьки зараз знаходяться в окупації. Я повідомила, що в мене батьки біля Донецьку. Вони пропонували: або я їду до Ростову, або я залишаюсь у них допомагати на кухні щось, готувати. Звісно, я на це не погодилась. Те, що я можу поїхати до батьків, і я обрала, що поїду до батьків. Там я перебувала, звісно, зв'язок… Мої батьки зраділи, бо їм сказали, що я загинула в театрі під час вибуху. Для них це був такий подарунок, що я з’явилась, що я жива, здорова, тільки морально дуже сильно побита.

Ми почали виходити на зв'язок з усіма. Але у нас було багато людей, які ми не знали, де вони, що вони. Так ми знайшли нашого звукорежисера Михайла Іванова. Він мій друг. Ми з Вірою були на зв’язку. Дізнались про те, що він отримав поранення в Маріуполі. Прилетів снаряд і взривною хвилею йому була зламана кістка стегна. Йому в Маріуполі без світла, рентгену поставили апарат Єлізарова. Це просто такі чарівники, лікарі наші. Потім, коли цю лікарню на Ілліча почали знищувати, почали постійно її бомбити, їх евакуювали, і його відвезли до лікарні в Новоазовськ. Там він пролежав декілька днів в коридорі, і до нього ніхто не підходив, ніякої допомоги йому не оказували. Ми знайшли через знайомих, щоб одна жінка сходила перевірила, чи дійсно він там. Знайшли, потім домовились, щоб його перевезли до лікарні, де була я, в те місто. Там він пробув два тижні. Я сказала: «Давайте, треба ставати на милиці, і нам треба виїжджати».

Дивно поводились деякі колеги, бо вони вважали, що ми зрадники, бо виїхали не в сторону підконтрольної України, а так виїхали. Вибачте, у кого була можливість своїм транспортом виїжджати, на своїх автівках. У когось родина, друзі.

Я взагалі була одна. Я могла піти пішки в сторону Запоріжжя, але це мені здається був би безросудний крок, вчинок, тому що наскільки я знаю, що там людей розстрілювали.

Просто потрібно було надіятись на якесь диво, щоб тебе уберегло. У мене така історія. Я змогла тільки так виїхати. Я дуже хотіла на підконтрольну територію виїхати. Мені не вдалось, на жаль. І потім ми почали думати, як нам виїжджати, і єдиний шлях був виїжджати через Росію, Європу і заїхати до України. Ми знайшли гроші, тому що це зовсім не дешеве задоволення цього шляху. З’явились люди – шанувальники театру. Вони знаходили, вони писали. Казали, ми вибрались, надішліть номер картки, ми вам допоможемо.

Так ми назбирали, але я не знаю, зараз час пройшов, сталось так… Коли ми робили перехід пішки, це вже був кордон росії і Латвії, на Латвійському кордоні у Михайла… в нього вийшов апарат Єлізарова з ноги, кістки, і ми визвали швидку, і довелось затриматись на три місяці там. За ці три місяці йому зробили три операції. Зараз все добре, він ходить. Вже не милиці, ні палиці, він самостійно вже ходить, все добре. Після того, як Михайла я могла залишити самого, тому що він обрав шлях залишитись в Європі, я сказала: «Я їду все одно в Україну, тому що я хочу бути в професії. Я хочу повернутись до своєї професії. Мені все одно, як буде важко». На той час я ще не знала, що будуть так вимикати світло, воду і все інше.

Пройшовши шлях в Маріуполі, зараз мене зовсім не лякає те, що відключають світло на декілька годин або вода зникає, або зв'язок, це все не так страшно. І зараз я знаю, що багато українців кажуть, що ми готові жити так рік, два, але тільки щоб з нами не було тих сусідів, які вторглись до нашої землі.

Зараз я вже знаходжусь в Україні, в місті Черкаси і працюю в Черкаському українському драматичному театрі. Ті, хто обрали залишитися в Маріуполі, чому вони так зробили?. Я думаю, що на це вже буде закон, і цим хай займаються інші люди. Я не буду нікого засуджувати. Ті, хто обрав поїхати в Ужгород, це теж їхня особиста справа. Я зрозуміла, коли я втратила все, і в мене в той момент, коли у тебе нічого немає, в тебе відкривається багато можливостей, ти можеш обрати те, що ти хочеш. Я вирішила обрати творчість. Я не хочу бути лялькою у руках того керівника, який зараз очолює крихти нашого театру. Мабуть, нашого театру вже не існує, його розбомбили. Його вже не існує. Треба з цим змиритися. Я впевнена, що перемога за нами, і я вже сказала, що в мене влітку день народження – 35 років. І я сказала, що я свій день народження буду святкувати у Донецьку і в Маріуполі. Я знаю, що влітку все закінчиться.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Відео Історії мирних жінки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення Обстріли Маріуполя розлука з близькими 2022 окупація полон
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій