Жительці Миколаєва важко бачити, як руйнують її рідне місто, але вона залишилася і допомагає всім, хто цього потребує

До війни ми жили у Миколаєві. Коли почалася війна, я була дома зі своєю сім'єю: чоловіком, донькою та сином. А 24 лютого я прокинулася від вибухів і розбудила чоловіка. Нам не вірилось, що все, що відбувається, реальне.

Далі - як уві сні: черги у магазинах та пусті полиці, вогкий підвал дома замість бомбосховища, звуки пострілів та вибухи, танки на вулиці.

Першого березня моєму сину виповнилося два роки. І, мабуть, саме у цей день я збагнула, що війна - не десь там, а ось тут, за вікном нашого дому. 

За кілька днів ми виїхали у передмістя і досі знаходимося тут. За кілька днів день народження нашої старшої доньки - їй виповниться дев'ятнадцять років. На жаль, вперше ми будемо святкувати не разом. Місяць тому вона поїхала з країни, щоб продовжити своє навчання. А наше життя сповнене надією на перемогу та допомогою всім, хто цього потребує: військовим - коштами, переселенцям - речами, миколаївцям - питною водою. 

З початку війни кожен день є якісь труднощі, але для мене найскладніше - бачити руйнування Миколаєва, мого рідного міста. Також ми зіткнулися з нестачею дитячих продуктів харчування, лікарських засобів та предметів особистої гігієни. Наразі у місті дефіцит із дезодорантами, їх ніде нема.

Я намагаюся щонайменше думати про війну, хоча із щоденними обстрілами міста це неможливо.