Червотока Ірина, вчитель КЗ "Великолепетиський опорний ліцей" Каховського району Херсонської області

Чому бути українкою - це моя суперсила?

Я завжди пишалася тим, що я українка. Чому? Навіть, не знаю.. Мабуть, це закладено на генетичному рівні. Завжди, коли чула Гімн на честь перемоги наших спортсменів у змаганнях, чомусь плакала.. від гордості. Впевнена, що українці - неймовірна нація. І війна тільки підтвердила мої переконання.

Звісно, ніхто не очікував такого підступного нападу з боку «сусідів», не було часу на роздуми, та і досвіду, як чинити в такій ситуації, не було. Але всі, як один, усвідомлювали: не можна дозволити російській армії загарбати нашу рідну землю. Не вистачить ні паперу, ні слів, щоб описати всі приклади незламності духу та сили нашого народу.

Моя рідна Велика Лепетиха, що розкинулась на лівому березі Дніпра, вже увечорі 24 лютого  2022 року здригалася від гуркоту важкої техніки, що сунула трасою вздовж села. Не буду кривити душею, нам усім було страшно, але, мабуть, саме цей страх почав стимулювати всіх до дії.

Головне, що в людей прокинулось бажання, навіть потреба, допомагати тим, хто не міг про себе подбати, залишився без засобів до існування.

Я надзвичайно пишаюся нашою молоддю, яка в перші дні війни  створила волонтерську організацію і власними силами розносила та розвозила по домівках самотніх стареньких набори продуктів, до збору яких долучилися майже всі односельці. Я пишаюся своїми колегами, які неодноразово  зносили до шкільної їдальні з дому продукти, купували  дріжджі( які на той час вже було важко знайти), щоб ліпити та пекти пиріжки для тих же самотніх пенсіонерів, багатодітних родин, інвалідів.

Коли перестали у селище завозити ліки, наші дівчатка - фармацевти створили «скриньку доброти»: односельці туди приносили з дому ліки, якими готові були поділитися, а той, хто потребував, міг їх взяти безкоштовно.

Згадується, як село збирало сіль для пекарні (бо ж ніде в магазині її не було). Колега, яка взялася за цю справу, написала оголошення в групі селища і поставила біля воріт пусте відро…Через кілька годин воно було повне. Розповідала, як плакала від вдячності, коли її самотній сусід, який сам потребував допомоги, відсипав собі маленьку жменьку, а всю пачку віддав.

Здається, це все дрібниці, які не варті уваги, але саме вони показують справжню сутність українців. Таких дрібниць було ще багато, і я впевнена, що вся Україна, кожне місто, кожне село так жило. Від усвідомлення того, що я є частинкою такого народу, гордість розпирає груди.

А що вже говорити про мужність та силу духу наших славних воїнів!  На думку спали рядки  О. Довженка із кіноповісті  «Україна в огні», які він вклав в уста німецького офіцера Ернста фон Крауза: «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки». Не підкоряємось…Не здаємося… Ніхто не вірив, що ми, українці, можемо дати таку відсіч ворогу - «другій армії світу».

Тепер увесь світ захоплюється незламністю наших ЗСУ, їх мужністю, патріотизмом, готовністю до самопожертви заради перемоги.

Здолати країну, у якій пенсіонери складають кошти, щоб купити дрони для армії, учні старших класів розробляють та майструють безпілотники  своїми руками, а молодші школярі танцюють, співають, аби передати кошти на армію, неможливо! Вся Україна - суцільний волонтерський центр, кожний учасник якого має єдину мету - зробити все, щоб пришвидшити Перемогу.

Що роблю конкретно я? Те, що умію найкраще, - вчу дітей, прищеплюю любов до рідної мови, виховую  почуття патріотизму.

Рік наш заклад перебував на простої, тому що селище знаходиться в окупації. Та з вересня нам вдалося відновити навчання дистанційно. Я щаслива від того, що знову можу бачити  на екрані  під час онлайн - уроків у маленьких віконцях допитливі очі своїх учнів, які  якось вмить стали дорослішими. Захоплююсь їхнім бажанням вчитися навіть попри те, що частина з них, на жаль, досі знаходиться в окупації.

Ми підтримуємо одне одного, заряджаємо оптимізмом, адже українці - нація, яка навіть у горі вміє сміятися.

Мої учні дають мені суперсилу. І хоч розкидала доля нас по всьому білому світу, віримо, що скоро стане вільним кожне наше місто, кожне село і ми зустрінемось у стінах рідної школи, у рідній Лепетисі.