Чех Анастасія, учениця 10 класу Смолярівського ліцею Старовижівської селищної ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крикота Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна - це завжди переживання, сльози і біль. Кожен із нас відчував саме такі емоції зранку двадцять четвертого лютого. Всі жителі нашої країни були у паніці, не знали, що робити та куди бігти. Зранку мене збудила мама та тремтячим, але стриманим голосом сказала, що в Україні розпочалася війна. Спочатку я навіть не повірила, що це відбувається з нами.  

«Яка війна в ХХІ столітті?» - думала я. Ми плакали, було страшно, спали одягнені, заносили матраци до погреба… Ці всі речі і дії гнітили. Вони були зовсім відмінні навіть від недалекого вчорашнього дня.

Я живу на Волині у маленькому селі. Безпосередньо у нас вибухів не було. Але ж всі розуміли, що це лише початок. Невідомо, що буде через хвилинку-другу, через годину чи наступного дня. Сказати, що було страшно – це не сказати нічого!

Люди хаотично, немов мурашки, які розповзаються в різні сторони, бігли то в магазини, щоб придбати необхідні речі чи продукти, бо невідомо, що буде завтра, то в аптеки за ліками, то шукали в інтернеті бодай якісь слова підтримки чи спростування жахливого повідомлення про  війну.

Але всі готувалися до найстрашнішого. Чоловіки та жінки нашої країни ринули захищати Україну-неньку, боролися та досі виборюють спокійне та мирне життя нашого народу, нашу незалежність.

Українці – це сильна духом та незламна нація. Так було завжди, а з початку повномасштабного вторгнення всі ми ще раз в цьому переконалися.

28 лютого до нас приїхала моя хрещена з донечкою. Я дивилася на неї, вона ще така маленька і не розуміє, що відбувається. Щоб відволіктися від страшних думок, я бавилася з дитятком. Мама почала говорити, що скоріше за все ми поїдемо до Польщі на деякий час. Тато був за кордоном. Він далекобійник, який возив гуманітарну допомогу на схід  України.

Батьки дуже хвилювалися за нас, тому прийняли рішення поїхати до Польщі. Прощання з рідними було найболючішим. Так не хотілося їхати зі свого дому. Моя подруга на прощання подарувала мені червону ниточку, яку я не знімала більше року.

Перше березня…Ми на кордоні. Польща зустрічає нас теплим одягом, їжею, гуманітарною допомогою. Ми вже були у безпеці, але думки про бабусю, дідуся, своїх друзів не виходили з голови. Ми у зовсім іншій країні, де все не таке, як вдома, все по-новому, а тобі потрібно підлаштовуватися під своє нове оточення.

Мені ж неймовірно пощастило. У Польщі я знайшла справжніх друзів, які дуже хвилювалися і розпитували, чи справді все у нас так, як у соцмережах.

Скажу чесно, я розуміла лише деякі слова, тому ми спілкувалися за допомогою перекладача. Моя тітка знайшла нам чудовий дім у містечку Пнєвнік. Мені було 13, і я мусила іти до школи. Дуже хвилювалась, як будуть ставитись до мене діти іншої країни, але, на моє велике здивування, вони були такі милі зі мною.

А вчителі, коли дізналися, що я навчаюсь у музичній школі і граю на бандурі, шукали цей музичний інструмент аж у Варшаві. Мені було так приємно!

Коли я приходила зі школи, то перше, що робила, - дзвонила до рідних в Україну.  Так хотілося бодай на хвилинку почути їхні голоси, до болю рідні, а зараз такі далекі. Я постійно відганяла від себе думки про те, що можу їх вже ніколи не побачити. У такі моменти молила Бога, щоб змилостивився і захистив нас, українців, на яких звалилося це страшне-престрашне путінське горе.

Рідні розповідали, що у нас вимикають електроенергію, що війна набирає все більших обертів. Так було страшно за них.

Пройшло два місяці життя за кордоном. У нас все було більш-менш спокійно (наскільки можна говорити про країну, у якій триває війна), тому ми вирішили повернутися додому. Я  дуже вдячна людям з Польщі, які допомогли нам, моїм новим подругам, з якими я і досі спілкуюся.

Вдома ж було не настільки безпечно, як я думала, проте постійно гріла думка, що ти на своїй землі. Страшно одне, що ми вже звикли до цієї війни. У деякі моменти ти забуваєш,що вона триває.

Після початку вторгнення життя  українців змінилось. У кожного своя трагічна історія. Хтось більше ніколи не побачить своїх рідних, хтось більше ніколи не повернеться додому, бо немає куди вертатись. Страшно боляче від цього. От, наприклад, місто Херсон, яке було затоплене, зруйноване в крах. Маріуполь, який стертий «небом»….Буча, яку зґвалтовано…І таких куточків у нашій країні, на жаль, безліч.

А колись Україну та росію вважали «братніми народами». Вони, ці жахливі зрадники, завдали удару в саме серце. І цей шрам у нашого народу лишиться назавжди. Ми маємо позбутися всього, що пов’язує нас з русифікацією, бо ми є вільна, незламна, сталева нація.

Я пишаюся тим, що українка, що живу на цій квітучій землі, маю можливість розмовляти такою милозвучною, солов’їною мовою. Великої поваги заслуговують воїни, які борються за наше майбуття, ризикують своїм життям заради нашого життя. Тож не забуваймо про це, робімо все від нас можливе, щоб пришвидшити таку омріяну Перемогу. Дякую Богу і нашим ЗСУ за кожен прожитий день. МИРУ всім нам! Все буде Україна!