Арпєнтієва Олександра, 11 клас, Одеський ліцей № 63 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сідорова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Кожен із них - це історія болю, сили, адаптації та непереможного духу. Мій шлях почався за кілька днів до того, як розпочалася ця жахлива сторінка нашої історії.

22 лютого 2022 року я повернулася додому до Одеси після складної операції на хребті в Харкові. Плани війна порушила…

24 лютого 2022 року залишиться в моїй пам’яті назавжди. Я прокинулася від вибухів. Спершу, будучи під сильними снодійними, подумала, що це феєрверки. Але коли почула, як мої батьки кинулися на балкон, зрозуміла: це не сон. Той момент назавжди залишив слід у моїй душі.. Я прокинулася в стані паніки. Щойно відчуваючи фізичний біль і слабкість через недавню операцію, цей новий страх став невід'ємною частиною мого повсякденного життя. Операція дала ускладнення на руки, і я не могла самостійно встати з ліжка, тим більше одягнути речі.

Кожна повітряна тривога була випробуванням: мама допомагала мені зібратися, і це завдавало мені не лише фізичного болю, але й морального. Я звикла бути самостійною, а тепер почувалася тягарем для своєї сім'ї.

2 березня я мала їхати знімати скоби у спеціалістів. Але через війну це довелося робити в дитячій поліклініці підручними інструментами. Боліло не тільки тіло, але й серце від того, що війна забирала можливість лікуватися як потрібно. У травні я повинна була їхати на реабілітацію в Харків, але дороги туди вже були небезпечними. Усе, що вдалося зробити, - лише рентген в Одесі.

Реабілітація, як і багато чого іншого, відійшла на другий план через постійну загрозу.

Попри війну життя тривало. Ми з родиною намагалися пристосуватися до нового життя. Ночі на дивані біля коридору, постійні тривоги, вибухи за вікном - усе це стало буденністю. У березні моя бабуся виїхала за кордон, і без неї мені було особливо важко.Щоденні короткі прогулянки біля будинку були моїм порятунком. Вдома завжди на готові була зібрана «тривожна валіза» с усіма необхідними речами.

Літо 2022 принесло хоч трохи радості. Я нарешті змогла побачитися з кількома друзями, які залишилися в Одесі. У такі моменти життя здавалося трохи легшим, і ми намагалися хоча б на мить забути про війну. Однак постійна загроза не зникала. У вересні 2022 року я перейшла в 9 клас і продовжила навчання онлайн.

Вибухи та тривоги стали частиною нашого щоденного життя. 10 жовтня, на день народження мами, нас розбудили вибухи, а я вперше почула над будинком дрон. Більше 100 ракет того дня обрушилися на Україну.

А на день народження бабусі, прокинулися від моторошного холоду - вибухи пошкодили енергосистему, ми залишилися без світла і зв’язку. Ми вийшли на вулицю шукати зв'язок, але були відрізані від усього світу. Телефон, який став для нас єдиним зв’язком із рідними, тепер був майже непотрібний, і ми відчули, наскільки важливо мати можливість сказати близьким, що з нами все гаразд. Я добре пам’ятаю, як чекала бабусю на вулиці з відчиненими електронними дверима у  куртці та теплих речах, щоб вона мала змогу зайти в дім.

Закінчивши 9 клас, переді мною став вибір: продовжувати навчання в школі чи вступати до коледжу. Я обрала 10 клас, щоб мати більше часу для визначення свого шляху.

Було важко адаптуватися до очного навчання, особливо коли тривоги ставали частиною буднів, а ракети прилітали так швидко, що не завжди встигали дістатися укриття. Незважаючи на це, я намагалася жити звичайним життям: брала участь у шкільних заходах, танцювала на шкільному балу, в'язала подарунки вчителям. Тим часом самостійна реабілітація після операції завершилась, та мій хірург дозволив потрохи займатися спортом. Час від часу я каталась на велосипеді і грала в м’яч, узимку ходила з друзями на ковзанку, це трішки допомагало відволіктись від війни.

Улітку перед 11 классов з'явилася можливість відпочити, і я поїхала до табору в Микуличині. Це був справжній ковток свіжого повітря.

Ми зустріли багато нових друзів з усіх кутків України і 11 днів жили як одна родина. Табір знаходився поруч із горами, а річка стала місцем, де ми загадували бажання. Вечорами на балконі спілкувалися з хлопцями з Миколаєва та Дніпра, обмінювалися історіями, які всі ми пережили через війну. Усі були дуже різними, але нас об’єднувало те, що ми українці, та знаходимося в однакових умовах через війну. Ми їздили в Буковель, Яремче та багато нових для мене гарних місць.

Останній день табору був найважчим, бо ми знали, що можемо ніколи більше не зустрітися.

Після табору я наважилася поїхати до друзів у Миколаїв, так як дуже сумувала за ними. Це було страшно, але водночас це був шанс на нові спогади. Ми провели час разом, хоча розлучатися було важко. Через війну моє життя змінилося: тепер у мене більше друзів в Інтернеті, ніж у реальному житті, адже багато хто роз'їхався по різних куточках світу. Сьогодні я вже в 11 класі. Шкільне життя триває, хоча війна продовжує бути фоном. Кожен вибух, тривожна ніч впливають на нашу психіку, але ми тримаємося.

Здається ми навчилися жити в умовах постійної загрози, підтримуючи одне одного й мріючи про перемогу. Незважаючи на втому й моральне виснаження, ми сильні. Нас не зламати.

Цей шлях, який я пройшла за тисячу днів війни, зробив мене сильнішою. Він навчив мене цінувати кожен мирний день, кожну хвилину з близькими людьми, кожен крок до відновлення. Війна відбирає багато, але вона також показує, наскільки ми здатні боротися й вистояти перед найстрашнішими випробуваннями.