Романишина Дар’я, 11 клас, Одеський ліцей № 63 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сідорова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

На момент початку повномасштабного вторгнення російських військ мені було 14 років і я навчалась у восьмому класі. Тепер мені майже 17, я закінчую школу. Як зараз пам'ятаю, що саме в четвер, 24 лютого, я мала писати в школі контрольну роботу з української мови, яка так і не відбулась, бо ворог на цей день мав інші плани... Слова мами: "Почалася війна", розбудили мене. Що я відчула в той момент? Не страх, і навіть не тривогу, а незбагненність.

Немов запона незрозумілості миттєво прикрила мені очі. Те, що зараз є частиною нашого буденного життя, тоді здавалося неможливим.

Перший день тягнувся наче цілий рік. Ми почали збирати тривожну валізу. Телевізор із новинами не вимикався ні на хвилину. Батьки рушили до супермаркету, де продуктів вже майже не залишилося. З вікон можно було спостерігати довжелезні черги в банк. Спали у вуличному одязі на випадок термінової ситуації. Важко було уявити, яке життя на нас чекає попереду. Було не зрозуміло, як у таких умовах ще можна навчатися, працювати й займатися своїми справами. Зараз для нас це не є проблемою: здебільшого ми продовжуємо жити своїм життям, однак ще два з половиною роки тому це викликало багато питань.

Тижні стресу та шаленого калатання серця минали, але стан незрозумілості залишався. Ми все чекали, що скоро все закінчиться.

Нам здавалося, що в 21 столітті війни не мають існувати, але ми помилялись... Виявляється, у толерантному світі ще залишилось місце для кровопролиття. Важко було навіть збагнути, що це триватиме так довго - 10 років.

Пам'ятаю, як ми готувались до Великодня. Раптом у цей день прозвучав сигнал повітряної тривоги. У це найсвітліше християнське свято весни росіяни випустили ракети. Через деякий час пролунав вибух з такою силою, що відразу було зрозуміло: влучання десь поряд.

Тоді вперше я на власні очі побачила дим з вікна, почула, як наближаються карети швидкої допомоги.

Ще пам'ятаю, коли вперше почула звук шахедів, побачила ворожий розвідний дрон. Не такими "вперше" ми мали б наповнювати своє життя. Не такими "вперше" мали б ділитись з оточенням. Не про таке "вперше" мали б розповідати своїм нащадкам. Багато випробувань залишилось позаду. Дні блекауту в суцільній темряві без опалення. Крижаний душ, бо гарячої води не було. Відсутність зв'язку й інтернету, що позбавляло можливості дізнатись останні новини й зателефонувати рідним. Стан безпорадності й відірваності від навколишнього світу, коли розумієш, що нічого не можеш зробити. У такі моменти переоцінюєш життя. Починаєш бути вдячним за кожну прожиту хвилину в теплі й зі світлом.

Ми раділи кожній годині з електроенергією. Намагались використати час якомога продуктивніше. Прасували речі, готували їжу, прибирали в квартирі, немов ковтали свіже повітря.

Коли ж світло вимикали, ми знов задихались від нестачі життєво необхідних речей. Були люди, які жалілися на це, але наші захисники й захисниці живуть у таких умовах щодня. У них немає світла й зв'язку. Холодом їх теж не здивуєш. Тому навіть година світла краще, ніж нічого.

Загалом за тисячу днів війни сталося багато жахливого. Але навіть у таких важких для всіх умовах важливо допомогати тим, хто змушений забути про страх. Тим, хто щодня бореться за наше майбутнє, тим, хто щодня виборює нашу свободу, тим, хто щодня дарує нам наступний день ціною власного життя. Саме тому з першого дня моя сім'я допомагає військовим, людям, які були змушені покинути рідні домівки, дітям і всім, хто цього потребує.

Необхідно робити щось і не забувати, що є люди, яким гірше, ніж нам, і ми маємо про це пам'ятати.

У кожного українця є власна історія шляху зі своїми страхами та переживаннями. Але тільки разом ми зможемо все здолати. У єдності - сила! І ми маємо зробити все, щоб наші нащадки жили краще ніж ми. Щоб їх життя наповнювалося щасливими моментами, а не тривогою за власне майбутнє.