Братко Євгеній, 9 клас, Комунальний заклад “Харківський ліцей №124 Харківської міської ради”

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малєєва Анна Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Раптовість. Я навіть не розумів, що почалася справжня війна. Прокинувшись, як завжди, я встав з ліжка, чуючи, як щось постійно тарабанить. Перша думка – сусіди роблять ремонт чи просто відкривають так гучно двері. І лише після чергового «стуку», я почав запідозрювати, що щось не те. Аж раптом, я дізнаюся, що почалась війна. Це був важкий удар, і перші хвилини я не міг взяти себе в руки. Разом із сім’єю швиденько зібрався, забрав із собою всі важливі речі і пішов у підвал. Мама купила необхідні речі та їжу.

Все це під обстрілами з боку рф і звуками бомбардувальників, які скидали авіабомби на мій рідний дім – Північну Салтівку.

Згодом, після одинадцяти днів перебування в підвалі, ми з сім’єю, не маючи особливого вибору, поїхали до нашої бабусі, у невеличке прикордонне село, де ще було спокійно. Цілий місяць був у бабусі, але війна дісталася і туди. У сусіднє село зайшли росіяни, тому знову почалися обстріли. На цей раз ми вже вирішили не зволікати і одразу почали збиратися виїжджати. Але, було одне «але». Тікаючи, ми не розуміли, куди тікали, тому мою улюбленицю, кішку Бубу, довелося залишити бабусі й дідусю, які не збиралися спочатку їхати з села. Ми в той час знайшли хатинку в Шарівці, побули там два тижні, познайомилися з новими друзями, сходили до Шарівського замку та й загалом, нарешті тихо і спокійно провели час.

Треба було далі шукати місце проживання, тому було прийнято рішення на час з’їздити до родичів у Рівненську область. І вже там сталося те, що дуже сильно вдарило мене.

У бабусиному селі події загострювалися, тому, не маючи часу, бабуся з дідусем швидко зібралися, поки ще був час, намагалися забрати Бубу, але та заховалася і не хотіла вилазити. Більше часу не було. Буба залишилася там… Сама… Але я вірив, що все повинно бути добре. Згодом ми знайшли квартиру в Полтаві. Там жити, звісно, було легше, бо ми мали своє постійне житло. На цьому найскладніший етап мого шляху закінчився. Нарешті повернувся до навчання, хоч і онлайн. Проте, 2022 рік був дуже складний у плані постійних відключень світла через масштабні ракетні обстріли по енергосистемі України. На щастя, в домі був газ, магазини працювали, гаджети можна було зарядити у «Пунктах незламності». І, десь у серпні-вересні цього ж року, тато з дідусем вирушили до села, перевірити, чи все добре, забрати всі важливі речі, що залишилися, а також врятувати Бубу.

Дуже сильно хвилювався за всіх, але коли нарешті зв’язок з ними з’явився, не міг стримати щастя. Все було добре, кішка їхала додому. Дім – цілий.

Рік у Полтаві пройшов у бажанні повернутися додому, до Харкова. Ситуація стала кращою, обстріли стали рідшими. Звісно, ракетні обстріли залишилися, дуже складно та страшно, але таке життя. З поміж усього цього я продовжую знаходити щастя. У 2023 році на день народження мені подарували собачку, я майже кожного дня ходжу гуляти зі своїми друзями. Додалася нова проблема – КАБи, під обстрілами яких Харків знаходиться кожного дня.

Складно дивитися новини, бачити, що приліт знову у житловий будинок і розуміти, що може прилетіти і до тебе. На жаль, такі реалії. Ми нічого самостійно не можемо з цим вдіяти.

Отож, підведу такий підсумок, обов’язково підтримуйте наших захисників у цей складний час, адже самі ми не переможемо. Україна обов’язково здолає ворога, переможе терор, брехню та «русскій мір», які вторглися до неї, а наш дух залишиться незламним. Слава Україні! Героям слава!