Ми з Благодатного, мені 64 роки. Жили дуже добре, працювали самі на себе. Був двір, хата, трактор, дві машини, мотоцикл, а тепер немає нічого. Зараз буду плакати. 

Війна застала нас вдома. Ми ще спали. Почули, як сильно щось вибухнуло. Ми ще не розуміли, що це таке, не могли повірити. Потім почали танки гудіти – вони йшли через наше село. Тоді ми зрозуміли, що це війна.

У нас вдома майже все було: вода, продукти всі. У нас морозильні камери були повні, кури неслися, яйця були. В погрібах ми жили місяць - не могли виїхати, бо нас били з усіх сторін. Зараз ми у Снігурівці винаймаємо житло. Далеко не забирались, щоб можна було додому їздити: 25 кілометрів – і ми вдома. Хоча згоріло все в селі. Розбили все, села майже немає.

Як добре по нас ударили, ми сіли без нічого і поїхали. Все горіло, страшно дуже було.

Родичі роз’їхались по всій Україні - хто де. Тільки по телефону спілкуємось, а так не бачимося.

Мені - хоч би й завтра війна закінчилась. Хочеться, щоб якомога скоріше.