Абросіна Альона
1 курс, Мринська філія ДПТНЗ "Куликівський професійний аграрний ліцей"
Вчителька, яка надихнула на написання – Сокол Ніна Віталіївна
Чому бути українкою – це моя суперсила?
Коли читала у Бориса Олійника:
Стялися духи зла і доброти,
І нікуди з двобою відступати:
Одного доля нарекла єднати,
А другого – висаджувать мости,
то уявляла собі якусь книжну боротьбу добра і зла. А цьогорічне двадцять четверте нуль друге змусило перечитати й по іншому зрозуміти ці слова. Бо полетіли у небуття зненацька висаджені мости дружби, любові, родинних зв’язків…
«Сьогодні не буде уроків -- залишайтеся вдома. Схоже, що у нас війна!» -- ці страшні у своїй несподіванці слова перевернули мій світ.
Переглядаючи телевізійні новини, не хотілося вірити, що це відбувається в моїй країні: ракети, тривоги, евакуація, осиротілі батьки і діти-сироти…
Раптом стали неважливими ретельно виконані домашні вправи з алгебри й вивчений вірш. Шкільний заплічник перетворився на тривожну валізку, а яскраво вишитий рушник мого дитинства покрився вирвами, попелом, кров’ю…
Тривоги, тривоги, тривоги… вони виймали душу й вливали в серце страх. Страх втратити рідних, дім. Але разом з тим прийшло дорослішання, розуміння, що ти мусиш думати не лише про себе. А згодом – усвідомлення: війна – це одвічне виборювання свободи, незалежності, українства. Нашого з вами права на вінок і рушник, права на герб і конституцію, права на гімн і прапор. Верстовими каменями на цьому шляху безліч поколінь, імен. Й у кожного покоління свій висаджений міст.
День сьогоднішній і день наступний крок за кроком наближають нас до Перемоги. З кожним днем все впевненіше розправляються плечі. Звичайно, не сидимо, склавши руки.
Спочатку ми з молодшими малювали. Найбільше йшло жовтої та блакитної фарби. Нею хотілося залити світ навколо. Нагадати й ствердити, що Україна була, є, буде, хоч сусідня країна стеле нам під ноги чорного рушника.
Але там, на видноколі, вже проступають наші барви. Ми живі! Ми разом з українцями, що, хоч маленькими кроками, та впевнено йдуть своїм шляхом. Ми тут, ми чекаємо, тривожимось, радіємо, бережемо й допомагаємо, заощаджуємо, навчаємо й навчаємось. Мріємо, що всі навчальні заклади загомонять дзвониками. А функція «Повітряна тривога » назавжди буде видалена з гаджетів. Вірити, мріяти – це і є боротися. Разом все переживемо й здолаємо! Бо ми – українці!
Моя студентська юність почала свій шлях під звук сирен й годин очікування в укритті. В павутині думок про сьогодні та завтра, в надіях та сумнівах, але з вірою й упевненістю. Він болючий, цей шлях! Війна покликала наших батьків, братів і старших друзів. Кожній родині так не вистачає їхніх рідних рук і очей.
Прийде час - ми переможемо ворога. Наступним поколінням розкажемо бувальщини свого дитинства, юності, аби ніхто й ніколи не забув і не пробачив спустошених сіл, зруйнованих міст і понівечених життів. Триває війна, війна за право називатися українцями.
Я вірю в українську людину, чесну, порядну та дуже працьовиту, яка віками торує свій шлях через заборони, війни, голодомори, геноцид.
Що ж дає привід для оптимізму? Наша свідомість, наша сміливість, наша стійкість, наша мужність. Плече один одного, впевненість і відданість спільній справі – обороні нашої держави, її незалежності й соборності.
Моя Батьківщина - Україна. Так було, є і буде! Без них. Без тих, хто городить допотопні тини меншовартості, хто тягне сюди чужі нам цінності й переконання. Без тих, хто ніяк не вивчить мови, без тих, хто ніяк не визначиться щодо громадянської позиції українця. Після стількох безневинних жертв на сході, півдні, на заході, на Київщині, на нашій рідній Чернігівщині ворог думав, що він роз’єднає Україну. Та сталося інакше. Нехай він нарешті зрозуміє, що не треба шукати нових приводів, щоб виправдати цю війну. Нехай зрозуміє, що прийшов не туди, де його чекають. Україна просто не може впасти. А я – горда, що українка. В цьому моя суперсила!
На високих вітрах
Зашумить українська тополя
Голубими листками
Мої і твоїх очей.
(Борис Олійник)
