Під час окупації у Снігурівській лікарні залишився, в основному, молодший і середній медперсонал. Вони, чим могли, допомагали мирним мешканцям і не дали рашистам розграбувати лікарське обладнання

Мені скоро 60. Живу в Снігурівці Миколаївській області. До війни все було дуже добре. Ми жили в раю. Я працювала медсестрою в районній лікарні. У мене тут 35 років стажу в інфекційному відділенні. Маю сина, доньку і двох онуків. Мамі 80 років. Ми жили щасливо. Невістка вчителювала, син трудився на фірмі «Інагро». Дочка живе в Іспанії, вона лікар. Усе було дуже добре. Нам усього вистачало. Ми всі працьовиті. У нас був і город свій, і хазяйство невелике тримали.

У перший день війни ми всі тут тряслися. Це такий жах був! Вийшли рано-вранці з лікарні, стали на порозі, а по полю їхали танки. Нам хотілося швидше потрапити додому й побачити, чи все гаразд. 

Місто бомбили, до лікарні почали надходити мирні люди – скалічені, поранені. Я зараз не можу всього згадати. Пам'ятаю, був поранений солдат із-під Херсона. Було багато крові. Ніхто не сидів без діла, усі рятували наших воїнів молоденьких, а потім переправляли їх на Миколаїв. 

А 19 березня росіяни вже сюди зайшли, почали бігати по хатах, шукати, чи є в нас зброя, документи перевіряти. Ми все це пережили. Я тут була цілу окупацію, не виїхала. Ми працювали до останнього. Мало лікарів залишилося в нас, але першу допомогу ми людям надавали. 

Постійно надходили поранені люди. Росіяни понапиваються, зранку сходять на базар, скупляться, а потім починають по місту гатити. А згодом привозять до нас цивільне населення.

Медикаментів трошки було в лікарні. Коли ще був коридор відкритий на Баштанку, то привозили ліки нам, хліб, гуманітарну допомогу. А потім закрили дорогу на Баштанку, і ми обходилися залишками. Згодом відкрили шлях на Херсон, люди туди їздили. Бувало таке, що сиділи без газу і їсти було нічого. Але якось виживали, надіялися. 

Приходили ті тварюки в лікарню, нас виводили і щось там шукали. Переривали одежу нашу, постіль, сумки вивертали, телефони перевіряли. Автомати на нас наставляли і кричали: «Мы знаем, что вы нас ненавидите!» А за що ж вас любити?

Швидка нас забирала на роботу і привозила з роботи. Може, завдяки тому, що ми залишилися в лікарні, її не розграбували. Вони одного разу приїхали, хотіли  медичне обладнання забрати, але ми ховали його. А так – зв'язок із рідними був десь на четвертому поверсі раз на три дні. 

У нас з'явилося почуття якогось зухвалого патріотизму. Я посадила картоплю, їхала на город велосипедом і гімн України співала. Ми згуртовані стали всі. Відбулася переоцінка цінностей. А з ріднею в Криму зв'язок обірвався.

Звичайно, тут багато і зрадників було… 

Я сьогодні прийшла з чергування, нам привезли хлопчика пораненого. У нас військовий госпіталь. А на Великдень нас ракетами обстріляли, було десять прильотів. Це на психіку впливає. Знову все повертається. Ми вже трохи заспокоїлися. 

П'ять місяців було тихо, і світло з'явилося, і вода є. Коли до нас приїхали енергетики з Черкас, зі Львова, Хмельницького, ми їх обіймали та цілували. Вони жили в нас, і ми були їм такі вдячні за допомогу! Приїхали лікарі з Одеси, їздили по селах. Ми всіх приймали, всім були раді. Коли зайшли хлопці наші в місто, ми перед ними на коліна падали. 

Нам допомагали дуже багато, коли відкрився гуманітарний коридор. Було дуже багато гуманітарки. І від Фонду Ріната Ахметова також отримали, спасибі вам велике!  І зараз нам дають і хліб, і інші продукти. Ми такого не очікували. Ми чекаємо перемоги. 

Діти повернулися, і мені онуки такі пісні патріотичні співали! Малому чотири роки, а він мені «Червону калину» співає! І старший також.

Ми надіємося та віримо, що скоро це все закінчиться. Я націоналістка. Я люблю свій народ. Я люблю свою родину. Я люблю українську націю. Я люблю свою землю. Як то кажуть, надія помирає останньою. Ми надіємося, що війна скоро закінчиться.