Сироватка Валерія, 9 клас, Запорізька гімназія "Запорізька Січ" Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Федченок Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Як незабутньо ми зустрічали Новий 2022 рік. Море емоцій. Незабутні зимові пейзажі. Щастя розділене з самими близькими та рідними людьми, що робить його відчуття в десятки раз яскравішим та феєричнішим. Здається що десь в глибині душі, інтуїтивно хотілося встигнути все, відвідати все, провідати усіх, насолодитись усим.

Але коли гарно на душі час йде дуже швидко.

Зима вже підходить до кінця. Лютий. Ранок двадцять четвертого. Почалася війна!!! З екрану телевізора, з радіо, з телеграм каналів – почалася війна!!! Як таке може бути? Паніка!!! І почалося. Бомбардування прикордонних територій. Перші ракети в повітряному просторі України, перші вибухи, перша повітряна тривого, перші ночі в укриттях, черги в банкоматах, пусті полиці магазинів. Перші вибухи в Запоріжжі. Вдень. Вночі.

Перші зруйновані будинки, перші загиблі, перші понівечені сім’ї. Все більше і більше. Поранені діти. Скалічені долі. Безвихідь!!! Страх.

Дикий страх, який сковує, пронизуючи кожну клітинку твого тіла!!! Лячно за себе, батьків, сестричку!!! Евакуаційні потяги. Люди. Повні перони людей! Бажання вижити домінує навіть над здоровим глуздом. Багато чого було вперше. Так я зрозуміла істинну цінність життя. Просто життя!!!

Були й ті, хто залишився. Серед них була і я з родиною.

Ми звикли жити в тих умовах, які нам диктувала війна. Узгоджувати з нею свій побут, свої прагнення та мрії. Вона стала тою силою, яка корегувала й підминала під себе все. Вона ставала все ближче і ближче. Аж поки зовсім стало неможливе саме існування.

Обстріли ставали частішими. Уже ракети розривались зовсім поруч.

Ранок. Гул ракет пролітаючих над самісіньким будинком. Вибух. Ще одна. Вибух. Ближче. Зовсім поруч. Здригається земля. Чути як лопається скло у під’їзді і мов кришталь повільно осідає на землю. Ще вибух. Відчиняється вікно у кімнату. Падає карниз зі шторою. Ще вибух. Ми з батьками в коридорі. Тісно притулились одне до одного… Згодом все стихло. По місту тоді прилетіло 20 ракет, десять з яких у район де я мешкаю.

Після чергового ранкового обстрілу ми вирішили все ж таки поїхати з міста до Києва. Поспіхом зібрали речі, купили квитки  і  на ранок були вже там.

На серці було неспокійно. Було подвійне відчуття. Лячно залишатися. Лячно  водночас і за свою домівку. Що як ми більше не повернемося? Тут все таке рідне. Наше дитинство. Наші речі. Все що ми маємо! Невже це все? Невже наша оселя буде зруйнована? Тут кожна деталь має свою історію, несе якийсь спогад.

Це моє рідне місто! Моя Батьківщина! Я знаю тут кожний куточок. Острів Хортиця – могутній дух якої супроводжував мене все дитинство. Моя школа. Вчителі. Друзі.

Ніхто не має права це руйнувати. Навіть війна – безглузда, жорстока війна, яка непроханою гостею увірвалась в наше життя.

В Києві ми пробули 3 місяці. Дуже красиве місто, прекрасна атмосфера, доброзичливі люди і наша неабияка вдячність за прихисток. У нас з’явилась можливість повноцінно виспатись не боючись, що зараз знову щось прилетить. В Києві на той час було в порівнянні з Запоріжжям тихо. Але думки та серце були в рідному місті. Під кінець грудня обстріли затихли і ми вирішили повернутись додому.

Вже майже три роки війни. Ми у Запоріжжі. Повітряні тривоги стали звичними. Люди змінились, адаптувались. Навчились жити реальністю війни. Ми вчимося, працюємо наперекір випробуванням долі. Ми стали міцніше і витривалішими.

Але за цей час жодного свята ми не відзначали з такими емоціями, як раніше.