Знак Анастасія, 1 курс, Фаховий коледж Університету Короля Данила (УКД)

«1000 днів війни. Мій шлях»

В перший день війни я прокинулась від того, що мама мені сказала: «Настюша, вставай. Почалася війна». Я спочатку не повірила в це, але коли глянула у вікно, то побачила, як  ворожі гелікоптери випускаючи ракети летять через наше село. У нас будинок на горі і, якщо піднятися на третій поверх, то можна побачити весь район Києва  і як летять через нас ракети.

Мені було дуже страшно і боляче на це дивитися. Адже бомби летіли на моє рідне місто Київ!

В той же час мама крикнула: «Всі швидко спускайтеся у підвал!». Ми всі сім’єю туди спустилися.  З підвалу ми чули вибухи. Їх було дуже багато і з різною силою. Часто вибухи були такі сильні, що здригався весь будинок і  від вибухів двері в кімнатах відкривалися самі…. Ми перетягли матраци з ліжок до підвалу і спали в підвалі. Точніше намагалися спати. Із-за сильних вибухів важко було заснути. Мама мені закривала вуха і я тільки тоді засипала. На другий день війни мама мені сказала, що приїде до нас коліжанка із своєю сім’єю з маленькою дитиною та бабусею. Коли вони приїхали - мені довелося грати і розважати чотирирічну Лізу. Потім ми перенесли в підвал все що було необхідне, бо виходити з нього було дуже лячно.

Щовечора ми все-таки виходили з підвалу, щоб подивитися телевізор і почути що твориться в світі. І я весь час мріяла, що от завтра закінчиться війна, а все що відбувалося навкруги – це був страшний сон!

На третій день у нас зникло світло і ми вмикали генератор, щоб зарядити телефони, нагріти їсти та запустити опалення, адже в будинку стало холодно і лише в підвалі трималося тепло.

Ми щодня чекали закінчення цього жахіття, але війська вже підходили до нашого села і ввечері навіть було чутно вистріли. На десятий  день війни моя сім’я поїхала в Карпати. Нам було дуже страшно виїжджати тому, що я розуміла - можливо я ніколи не повернусь в мій дім. Все таке було рідне і мало багато спогадів, тому я не знала, що брати з собою. Коли виїхали з дому, ми доїхали до заправки, трошки заправились і почалась повітряна тривога, і тоді я в перше почула сирену.

Мені в той час було страшно, що ракета прилетить в заправку і все зірветься. Добре, що все обійшлося.

Моя сім’я за дві доби добралася до Карпат. У нас в Карпатах сімейний готель. На наступний день вирішили створити прихисток для біженців. 100 днів ми безплатно приймали біженців з Бучі, Ірпеня, Донецька, Харкова, Новопокровська, Херсона та інші. Я приймала в наш готель, як рідних. Я їм давала день, щоб вони відійшли від дороги і вже на наступний день починали спілкуватися задля підтримки їх. Так було, ти йдеш і всі тебе знають і вітаються. Ми всі були, як велика родина. Нас максимально було десь 215 чоловік, при тому, що готель вміщує до 100 осіб.   

Всі робили роботу, що була – не перебирали. Я була типу офіціантом з переривами на уроки. Коли були перерви на роботі, тоді ми всі разом збиралися і знімали відео та Tik Tok в очікуванні розуміння інших країн того, що відбувається в нашій Україні.

І нас почули, і так нам прислали цукерки і теплі речі. Вони нам дуже знадобилися, бо одного разу світла не було два дні, і ми всі ходили, як капусти.

Зараз я лишилась в Карпатах, навчаюсь в коледжі в Івано-Франківську. Допомагаю батькам на вихідних. Ми підтримуємо місцеву бригаду коштами і безкоштовно надаємо відпочинок нашим військовим і їх сім’ям. З вдячністю нашим захисникам.

Я дуже сумую за своєю домівкою…. Вона мені часто сниться і так хочу повернутися додому. Так мрію, щоб закінчилася війна і всі українці повернулися в свої домівки!