Галина виїхала з Оріхова, коли росіяни розбомбили сусідній будинок. Чоловік дуже не хотів покидати рідні стіни, але невдовзі теж приєднався до неї

Нам син казав, що буде війна, а ми з чоловіком йому не вірили. Я говорила: «Сину, яка війна? Якщо у 2014 році нас ніхто не захопив, коли в нас армії не було, то що, Путін геть дурний зараз це робити? У нас же армія з’явилася». Встала вранці 24-го, а син, дуже засмучений, каже: «Мамо, я ж тобі говорив, що буде війна. Київ бомблять». Мені на роботу йти, а я була в шоці, на роботі ледве отямилася. Я все сину казала: «Може, це неправильна інформація?», а виявилося, що так усе і є. Це був просто шок. 

Я в продовольчому магазині працювала. І в той тиждень, коли починалася війна, я на роботу виходила. Ми допрацювали з 24 лютого до 1 березня, і магазин зачинився. 

В Оріхові були такі люди… Наприклад, пенсіонер один постійно приходив і казав: «Ну і добре, нехай приходять». Я з ним посварилась, ми його з одною жінкою ледь не викинули з магазину.

Продукти нам привозили, вода була. Її почали періодично то вмикати, то вимикати, але була. Ми від Запоріжжя недалеко, і нам привозили звідти. Я пам’ятаю, 24-го на роботу пішла, а після роботи встигла купити м’яса курячого. У нас холодильник великий, і в нас була свинина, ми тільки купили перед Новим роком 30 кілограмів. І я за ніч 24 лютого законсервувала 20 баночок тушонки зі свинини та курятини. Не спала зовсім, а вранці пішла на роботу. Син був шокований, що я так змогла.

Через наш Оріхів потоками їхали машини з Маріуполя, люди виїжджали. Росіяни наближалися до Маріуполя. Шокувало те, що вони так несподівано і швидко підійшли близько. В один день на роботі мені казали, що вони вже в Мелітополі, на другий день виходжу на роботу – і вони вже в Токмаку, потім знову виходжу на роботу – і вони вже в Роботиному. 

Багато хлопців кинулись у військкомат, і мій син також. Багатьох відсіяли. Ми були в шоці з чоловіком. 

Ми в дев’ятиповерхівці живемо. За 30-40 метрів від нас прилетів снаряд - там житло розбомбило і жертви були. Наш будинок поруч був, і в нас вікна вилетіли, а сусідній будинок дуже постраждав. І наступного дня ми вирішили виїжджати. У березні ще були в Оріхові, хоча його бомбили потроху, а 7 квітня я першою виїхала з Оріхова, а чоловік - за мною, через тиждень. 

Моя донька виїхала ще у 2015 році. Вони із зятем в Маріуполі жили. Як почалася війна, то була мобілізація, і зять сказав, що нікого вбивати не хоче. Він поїхав у Харків, а звідти за якоюсь програмою виїхав на Урал. Не захотів брати участі у війні. Потім дочка до нього поїхала. Так вони там і залишилися. Батько не дуже спілкується з донькою, бо вона необдумано сказала, що ми бомбили Донецьк вісім років, і батько дуже образився. І син мій також. Вони майже не спілкуються. А я спілкуюся, тому що в мене онучка там. Син зараз у Києві трудиться на двох роботах. Ми всі розкидані по різних сторонах...

Наш будинок стоїть без вікон, і балконів немає. Але там новий холодильник, нова пральна машина – це те, що дуже потрібно. 

Ми найняли бусик, поїхали та забрали трішки побутової техніки. Ми тепер на квартирі живемо. У нас є можливість поїхати додому. Там у нас квіти залишились, і ми періодично їздимо в Оріхів. Маршрутки ходять. Нам не хотілося покидати квартиру і дуже далеко виїжджати. Це молодь за кордоном роботу знайде, а ми вже пенсіонери, яка нам робота? Вирішили оселитися в Запоріжжі, бо звідси до дому ближче. Їздили квартиру провідати, то зимові речі забирали, то літні. 

Зараз ми живемо в Запоріжжі на квартирі. Вдячні жінці, вона сказала тільки комунальні платити, а за квартиру нічого не брала. Чоловік підробляв комбайнером. А мені сказав сидіти дома, і я особливо роботу й не шукала. 

Чоловік каже завжди: «Усе буде добре, не нервуйся». Він оптиміст, і мене заспокоює, каже, щоб не впадала в паніку. 

З Оріхова не хотів виїжджати - вірив, що все буде добре, що Оріхову нічого не загрожує, але довелося виїхати. Тепер сподіваємося, що Запоріжжя наше вистоїть і ворог сюди не зайде. 

Хочеться, щоб до Нового року війна закінчилася. У гостях добре, а вдома краще, там рідні стіни. Я думаю, що ми повернемось в Оріхів і будемо старість там доживати. Може, кредит візьмемо, вікна вставимо і балкон засклимо. Поки що все інше ціле. Будемо сподіватися, що вистоїть наш будинок. Не хочеться за кордон, хочеться додому.